Вольфганг Гельд - Світло чорної свічки

— По рятувальний човен дзвоніть тричі, мадмуазель! — Він нахилився, щоб підняти прикраси, годинник.

Марта поспіхом повернула кран і собі простягла руку за речами. Вона була помітно схвильована.

Він приклав до її вуха годинника.

— Швейцарський? Відмінної якості,— промовив поважно.— Правда, обручка трохи надщербилась. Поглянь!

— Прошу, Фреде, дай її сюди,— заволала вона. Та він уже діставав зі щілини між чорним каменем і оправою обручки багато разів складену цидулку.

Хоч на підлозі лежало розбите скло, але Марга вискочила з ванни босоніж і притьма кинулася відбирати той папірець. Лауренц, регочучи, побіг у кімнату, вона слідом, вік стрибав по стільцях, ліжку, сприймаючи це як жартівливу гру. Втікаючи від неї, він вистрибнув аж на стіл. Ураз вона полишила його й метнулася до саквояжа. Лауренц встиг кинути погляд на цидулку й отетерів.

Формула табуну!

Списана з його п'яти.

Якусь мить він ще не вірив своїм очам.

— Марго! — вигукнув він з болем і поглянув на неї. Руки безсило опустилися, цидулка затріпотіла, падаючи додолу. «Пастка,— подумав він.— Підла пастка! «Диявол полює на тебе»,— казав бородань в Ель Хубсі. Диявол — це вона!»

Марга повернулася до нього, тримаючи в руці пістолета. Чорний отвір дивився йому прямо в груди.

— Злазь! Та не роби дурниць! — наказала вона.

Він не ворухнувся, не зводячи очей з жінки і зброї. «Якщо вона натисне курок, тоді все пропало»,— майнуло в голові. Від усвідомлення близького кінця йому зробилося гірко в роті.

— Не треба,— сказав він.— Така цяцька інколи стріляє швидше, ніж сам того хочеш.— Вирішив перевести все на жарт, та в кожному його слові чулася непевність. Вона ж посміхалася задумливо і зверхньо, ніби щойно дала йому ляпаса.

— Дуже дотепно,— мовила вона сухо.— Але якщо не бажаєш, щоб я продірявила тебе, то хутчіше злазь!

Він до болю зціпив зуби, думки вирували в голові. Очевидно, не тільки формула важлива для неї, вона хоче живцем доставити його на узбережжя. Мертвий Лауренц їй не потрібний.

Він повільно зліз зі стола. Дуло пістолета поверталося за ним.

— До стіни! — наказала вона.

Але він ще вагався; перевів погляд на її ноги й насупився.

— На тобі кров,— мовив він.— Скло...

Лише на мить Лауренц відвернув її увагу, але цього вистачило. Він кинувся до неї і ребром долоні вибив з руки пістолета. Зброя, описавши дугу, впала збоку. Марга болісно зойкнула, але боронитись уже не могла, бо він міцно схопив її за плечі. Тоді вона сильно вдарила його коліном під живіт. Перемагаючи гострий біль, він заволік її у ванну, миттю защіпнув двері і, вхопившись за живіт, гепнувся на стілець. «Диявол! Ця кличка пасує їй»,— люто подумав він.

Минула довга хвилина, поки він зміг устати. Спершу спалив на вогні запальнички той папірець із формулою, потім натягнув на себе ще мокрий одяг. Задумався. Що ж далі робити? З ванної не чулося ані звуку.

«Негайно треба тікати звідси»,— подумав він. Грошей у саквояжі вистачить, щоб дістатися до Орана і там перебути якийсь час. У кожному порту світу, вірив він, є товариші, готові допомогти йому. Їх треба лише знайти. Але що робити з Маргою?

Над цим довелося помізкувати. Чим довше думав, тим чіткіше вимальовувалось йому два варіанти вирішення цього питання. Жінка ця знає, що він комуніст, що єдиним місцем втечі вибрав Радянський Союз. Залишати її тут замкненою немає рації. Хоч рота їй заткни і зв'яжи, однаково щонайпізніше через кілька годин її звільнить хтось з прислуги готелю. Скориставшись місцевим телефоном, вона викличе цілу зграю гестапівців і франкістів, і ті кинуться по його свіжому сліду.

«Може, вбити її»,— подумав Лауренц. Але, глянувши на двері ванної, він жахнувся. Хоч у такій ситуації було не до сентиментальних почуттів, проте не міг він так просто позбутися вражень, що запали йому в душу. Її посмішка, блиск сірих очей, години ніжності, ніколи ще не звіданої,— усе це жило в ньому, хвилювало.

Ні, цього він не вчинить, признався собі. Отже, залишається другий варіант. Треба тягнути її з собою доти, доки сам не опиниться в безпеці. Головне, не дати їй змоги поінформувати свого хазяїна. Віднині півцентнера нітрогліцерину ляже в його речовий мішок.

Він дістав із саквояжа бляшану скриньку з червоним хрестом, взяв у руку пістолета і обережно відчинив ванну. Марга сиділа навпочіпки і змивала зі стегна кров. Очевидно, вона порізалась склом, коли упала у ванній на підлогу. В її очах не було ненависті.

— Послухай, Фреде, я так собі гадаю,— почала вона цілком щиро,— що ми підходимо одне одному. У мене є пропозиція...

Він перебив.

— У мене також.— І простяг їй скриньку.— Таку саму дозу, як легіонерові. Зробиш укол сама собі чи, може, мені доручиш? Правда, я на цьому не дуже розуміюся, можу зробити боляче.

— Допустимо, що ми вилучимо з гри іспанську поліцію і гестапо. За напис на твоїй п'яті ми одержимо від англійців силу грошей,— сказала вона.— Десь в іншому місці цієї смердючої землі ми влаштуємо своє життя і забудемо про все.

В іншому місці землі? Чи про своє особисте щастя в якомусь закутку