Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

протер їх брудною ганчіркою і поставив на стіл. Я налив віскі, підняв свою чарку.

— Будьмо!

Він не відповів, просто перекинув трунок в горло. Пересмикнувся усім тілом і знову, так само мовчки, простягнув мені порожню чарку. Віскі миттєво зникло в його горлянці й цього разу.

— Ти не п'єш! — завважив він.

Білий день надворі, унизу стоїть авто, а віскі відразливо відгонить бодягою. Я не хотів пити, однак підняв чарку й зробив ковток. Ґуставу наче відлягло, коли я теж випив. Я знову наповнив його чарку, але тепер він тільки надпив.

— Про що хотів говорити? — запитав він.

— Про твою сестру, Ніну.

— Не маю з нею нічого до діла, — трохи невпевнено сказав він.

— Знаю, — заспокоїв я його, наповнюючи чарки; алкоголь вже наповнив важкістю мій шлунок. — Це ти змайстрував меблі?

— Ні, бать… Карл. Мав золоті руки. Будинок. Меблі. Усе… — віскі вже почало робити свою роботу, чутно було з голосу.

— Ти завжди тут жив? Усе життя?

— Так. Хіба кілька років — ні, коли жив… далеко.

— У дитячому будинку?

Ґустав скоса глянув на мене, знову насторожився.

— Звідки знаєш?

— Та провів невеличке розслідування. Розпитував декого. Про Ніну… А що?

Чоловік пересмикнув плечима, простягнув порожню чарку, щоб налити.

— Не так вже й багато зосталося у пляшці.

Я налив.

— Ніна…

— Мені немає до неї діла.

— Ти вже казав. Чому тобі байдуже до неї? Вас же тільки двоє лишилося на світі, хіба ні? — а що Ґустав промовчав, то я повів далі. — Батьки померли, так? Вона твоя єдина жива родичка. Дивно, що ти з нею не спілкуєшся. Вона ніколи сюди не приїжджала? До речі, Ніна ж спадкоємиця половини цього будинку, правда?

На останні слова він відразу зреагував, рвучко підвів голову. Мені не сподобався вираз його очей.

— То ти для цього приїхав? Вимагати спадку? На Ніну працюєш? Можеш передати їй вітання! Скажи, як заявиться сюди, я її вб'ю!

Я підняв руки долонями догори.

— Ні, я тут не для цього. Заспокійся… Я не працюю на Ніну.

Ґустав трохи заспокоївся. Очі його поволі затуманювалися, стали склянистими, як в усіх хронічних п'яниць. Я роздумував, як продертися до його свідомості, і вирішив дещо розказати.

— Я приїхав сюди, бо… проваджу одну справу. Справу про вбивство. І маю підозру, що тут замішана Ніна.

Ґустав довго мовчав, а тоді раптом сказав:

— Цілком можливо. Вона здатна на що завгодно.

— Чому так кажеш?

Ґустав знову замовк. Я налив йому ще, а сам лише пригубив.

— Їй було тут погано, так? Я чув балачки…

— Люди собі балакають, але нічого не роблять.

— А мали б щось зробити?

— Мій… Карл був справжнім дияволом, — сказав Ґустав, і я раптом помітив сльози в його очах; пляшка спорожніла більше, ніж наполовину. — Він був справжнім дияволом.

— Чи не тому… чи не був він… він вам щось заподіяв? — я відчував, як кострубато говорив, але не зважав.

Раптом слова полилися з Ґустава потоком, нестримною лавиною. Усе, що мені треба було робити, слухати, вставляти час до часу запитання і регулярно наповнювати чарку.

— Він нас лупцював. Бив нас і бив матір. Нещадно бив. Він… він ґвалтував нас обох. Наче ми не люди, а суки.

— А твоя мати?

— Мати… була не така вже й прикра, коли він їхав з дому. І пила тоді менше, — він повів плечима. — Принаймні вдома пила менше. Йшла на якусь забаву, зникала на кілька днів, потім поверталася додому й спала. Ми були полишені самі на себе, я і Ніна. То були наші найкращі дні! Та коли повертався Карл, у них обох відразу починався запій… а коли вона напивалася, то не зважала… ні на що… на те, що він робить… навіть з нами… — голос його скреготів, мов проіржавілий.

— Вони загинули в автомобільній аварії?

На моє здивування, Ґустав засміявся. Сміх вирвався з нього немов через силу.

— Яка там аварія. Я їх убив. Я і Ніна. Нінина ідея. Вона люто їх ненавиділа, надто його. То була її ідея, — він відсьорбнув з келиха; його мова стала незв'язною, слова плуталися. — Вона хотіла їх покарати, то її була ідея, я ніколи б не додумався. Хитрюща дівка… Я добре розумівся на автомобілях… міг полагодити все на світі, але Карлові завжди було недогода… ніколи не похвалив…

— Що ви зробили?

— Гальма. Злив трохи гальмівної рідини. Ми знали, що вони збираються кудись на посиденьки, бо пити почали ще вдома. Ніна казала, що вони потовчуться, недалеко й від'їхавши, — така собі невеличка аварія, достатня, щоб потрапити до лікарні, а ми на трохи будемо мати спокій, позбудемося на якийсь час того чорта… Вони мали тільки злетіти в придорожню канаву на повороті, — Ґустав на хвильку замовк, втупившись поперед себе порожнім поглядом. — Не розумію,