Автор невідомий - Українські традиції

Співають пісні, колядочки: Посередині старий сидить, Він гострить свій булатний ніж, Біля нього козел стоїть, Хочуть козла зарізати… і т. д. ">[164]

Жертви коління приносились щороку на честь божества під час свят, йому призначених, і окрім того, в інших випадках, коли треба було вмилостивити богів, як, між іншим, і при обряді поховання. Іноді вони творились урочисто жерцями, іноді тими, хто бажав принести жертву. У жертву звичайно приносились домашні тварини і птиця. Наприклад, бики, вівці, кози, кури, іноді коні та собаки. Під час принесення жертви здійснювались ворожіння, і жрець для того, щоб надихнутися пророчою силою, пив кров жертви. Після принесення жертви частину її роздавали жебракам, а інше залишалось перед ідолами; іноді принесене в жертву використовувалось як їжа на бенкеті, що відбувався по тому.

Жертви заклання мали взагалі подвійний характер: і характер освячення, і характер дару, приношенія, залишення себе для богів у надії бути винагородженим ними чимось більшим. Жертви спалення мали тільки цей другий відтінок.

Про те, що вони були досить звичними у слов'ян північно-західних та східних, свідчать залишки, які знаходять у городищах та інших місцях, де вони здійснювались, великої кількості попелу, вугілля, недотлілих кісток тварин і т. п. Опис жертви спалення є також у пісні краледворського рукопису, з якого можна зробити висновок, що і при тих жертвах, як і при жертвах заклання, приносились свійські тварини, що ті жертвоприношення були загальнонародними і що здійснювались вони з розмахом, блискуче, але не жерцями, а князями.

Є свідчення, що у слов'ян був звичай приносити в жертву людей, але ці жертви були дуже рідко і використовувались у надзвичайних випадках. Між іншим, в жертву приносили таких людей, котрих можна було (на думку язичників) не шкодувати. Наприклад, полонених чи християн. Людськими жертвами слов'яни прагнули пом'якшити гнів богів і прикрашали ними релігійні урочистості після війни чи битви. Смерть однієї людини чи багатьох на полі бою чи від хвороби завжди, за релігією слов'янською, викликала смерть іншої людини чи багатьох. Джерело одного і другого звичаю одне і те ж. Слов'янин боявся майбутнього після смерті – так само боявся своїх гріхів, як і насильницької смерті: і те, й друге готувало йому посмертні муки, але з боязню поєднувалась у нього надія на прихильність богів, на можливість умилостивити їх очищенням, і те очищення їхня віра знаходила в погибелі тварин або інших людей.

Поховальний обряд спалення супроводжувався також вбиванням не тільки тварин, а й людей, і якщо не когось іншого, то, зрештою, жінки, дружини чи наложниці. Для гинучого була надія, що він тією жертвою відкриває собі дорогу до раю; така ж надія була і для рідних покійника, які вірили, що тими жертвами очищається душа його від гріхів. Все те було для слов'ян жертвою очищення.

Ворожіння і пророцтва

Ворожіння були такою ж необхідною ознакою богослужінь, як самі молитви і жертвопринесення.

Обряди ворожінь засновувались на віруванні, що божество і без волі людини розкриває їй майбутнє. Ворожачи на майбутнє, слов'янин-язичник питав божество, по-перше, про те, що буде, а чого не буде, що йому робити, а що не робити; по-друге, про те, що саме має бути і що він має робити. Відповідь на перше питання була короткою: так чи ні, і відгадувалась з різних нескладних знаків; відповідь на друге питання відгадувалась із знаків значно складніших, і чим коротшою, невизначенішою була, тим більше залежала в своєму поясненні від волі того, хто пояснював.

Зрозуміло, що ворожіння першого різновиду використовувалось частіше. Воно було ворожінням по жеребу, що досить часто використовувався слов'янами. Крім ворожінь по жеребу, було, очевидно, і багато інших, судячи з того, що в забобонах народних залишилось досить багато способів ворожінь, і хоч не всі вони залишились від язичницьких часів, все ж багато з них не могли мати іншого джерела.

Були також у слов'ян ворожіння, в яких волю божества хотіли вивідати не за якимось жеребом, одним з двох протилежних, але в позитивній відповіді, одній з багатьох можливих.

Про існування такого обряду ворожіння, як віщування, згадує Масуді. Також Нестор розповідає, що волохи напророкували смерть Олегу: «Призва Олегъ волхвы своя и рече имъ: скажите ми, что смерть моя. Ониже рѣша, смерть твоя отъ любимаго твоего коня»[165], і т. п. Декілька подібних пророкувань записано літописцями і в пізніші часи. У Стоглаві читаємо: «волхвы и по звѣздамъ і по планитамъ глядять». Повір'я про те, що зозуля пророкує, скільки кому жити років, мало в часи язичницькі чисто релігійний зміст.

Читаючи свідчення, що розглядають питання, в яких випадках використовувались ворожіння, слід зазначити, що ворожіння у розумінні язичників слов'ян складали надзвичайно важливу частину богослужінь і мали вплив на життя приватне і суспільне; ворожіння вирішували все найважливіше для окремої людини і для цілого народу, навіть призначення