Наомі Новік - Відірвана від коренів

магії замість окремих вливань, і він дозволив мені робити це. Слова вже не відчувалися непроникними. Я до цього часу не могла слідувати за смислом, або згадати попередню сторінку, почавши наступну, але я почала відчувати, що не втрачаю смисл. Ніби я пам'ятала, принаймні, деякі слова, але якось неправильно: це було як читати улюблену казку з дитинства, і знайти її незадовільною, або, по крайній мірі, не такою як пам'ятаєш. Виклик відрізнявся від решти заклинань досконалістю, живучи в золотому місці розпливчатої і люблячої пам'яті. Я дозволила магії текти через мене, і коли закінчила сторінку, то зупинилася, і наступну почав Дракон: він наполягав на черговості, і похмуро читав би і більше, якби я не запротестувала.

Його голос вимовляв слова трохи інакше, з більш чіткими краями і менш чітким ритмом, і спершу він не відчував себе досить впевнено. Але потім продовжив без будь-яких ускладнень, наскільки я чула, і до кінця другої сторінки його читання вирівнялося, і я ніби слухала, як обдарований оповідач розповідає іншу версію казки, яку я любила, і він подолав моє інстинктивне роздратування від того, що розповідає трішки по-іншому. Але коли я змінила його, мені довелося щосили напружитися, щоб не втратити нитку тексту, і докласти більше зусиль, ніж для першої сторінки. Ми намагалися розповісти історію разом, але розповідали по-різному. Я зрозуміла, в тривозі, ще коли читала, що було недостатньо того, що він був моїм учителем: три відьми, яких він бачив виконуючими заклинання, напевне були більше схожі одна на одну магією і вмінням, ніж він і я.

Я продовжувала читати, штовхаючи себе далі, і мені вдалося дійти до кінця сторінки. Коли я закінчувала, слова знову потекли гладко і легко, але тільки тому, що стали моїми знову, і, коли Дракон почав читання, струс був ще гіршим. Я сковтнула пересохлим ротом і подивилася зі свого місця — Кася дивилася на мене зі стіни, де вона була прикута, посміхаючись огидною посмішкою. Вона вже могла сказати, так легко, як і я, що цього не буде достатньо, що ми не зможемо успішно завершити роботу. Я подивилася на Дракона, похмуро зосередженого на читанні сторінки, його брови були похмуро зведені з жорстким виразом. Він попередив мене, що припинить читання, перш ніж ми зайдемо занадто глибоко. Якщо він побачить, що ми не зможемо добитися успіху, то він спробує згорнути заклинання, так безпечно, як тільки зможе, і контролюватиме процес руйнування. Він тільки погодився спробувати, (коли я погодилася прийняти його рішення), припинити свою частину роботи і потриматися подалі від потоку, якщо вважатиме за необхідне зробити це.

Але Виклик був уже сильний, наповнений магією. Ми обидва повинні були проявити твердість і продовжувати йти далі. Уже не було ніякого безпечного способу припинити його. Я подивилася на обличчя Касі, і згадала відчуття чиєїсь присутності у лісі — чим би це не було, воно було у ній; зараз це була та сама присутність. Якщо Вуд був тут, в Касі — якщо він знав, що ми робимо, і знав, що Дракон був поранений і втратив деяку частину своєї сили, він вдарить знову, відразу ж. Він знову прийде у Двернік, або, можливо, у Заточек, пробуючи спочатку посісти меншу вигоду. У моєму розпачі, щоб врятувати Касю, в своїй жалості до моєї печалі, ми просто зробимо Вудові подарунок.

Я відчула, що щось потрібно змінити, що завгодно, а потім проковтнула свою власну нерішучість і потяглася тремтячою рукою, щоб накрити його руку, якою він тримав сторінку. Його очі метнулися до мене, а я перевела подих і почала читати разом з ним.

Він не зупинився, хоча й люто глянув на мене — що ви собі думаєте, і чого ви хочете досягти? Але через мить він зрозумів і спіймав ідею того, що я намагалася зробити. Наші голоси спочатку звучали жахливо врізнобій, коли ми намагалися звести їх разом, заклинання захиталося, погрожуючи обрушитись, ніби його будувала дитина з камінців. Але потім я перестала намагатися читати, як він і просто інтонувала дещо, даючи інстинкту вести мене: я виявила, що дозволяючи йому читати слова з сторінки, я власним голосом можу створювати мелодію, вибираючи одне слово або лінію, і повторювати знову двічі або тричі, іноді наспівуючи замість слів, і моя нога починала постукувати, щоб задати ритм.

Він спершу чинив опір, дотримуючись чистоти і точності у власній роботі, але моя магія пропонувала йому запрошення, і мало-помалу він почав читати менш різко, підлаштовуючись під ритм моїх ударів. Він залишав простір для моїх імпровізацій, даючи їм свободу. Ми перегорнули сторінку разом і продовжили без паузи, і на середині сторінки лінія заклинання почала литися з нас, як музика, його голос рішуче ніс слова, в той час як я співала їх разом з ним, високі і низькі ноти, деколи різко, шокуюче, тепер це було легко.

Ні-ні, не легко; це слово не було адекватним. Його рука була щільно притиснута до моєї; наші пальці переплелися, і наша магія також. Заклинання лилося з нас без зусиль, як вода, що падає вниз. Зараз його було би важче зупинити, ніж продовжувати.

І тепер я розуміла, чому він не зміг знайти потрібних слів і не був в змозі сказати мені, може заклинання допомогти Касі чи ні. Виклик не народив звіра або об'єкт, не викликав деякого уявного припливу сил; не було ніякого вогню або блискавки. Єдине, що він зробив, це заповнив кімнату чистим прохолодним світлом, навіть не настільки яскравим, щоб нас засліпити. Але під цим світлом все стало виглядати по іншому. Камені у стінах стали напівпрозорі, білі прожилки всередині них зарухалися, як річки, і коли я подивилася на них, вони розказали мені свою історію: дивну глибоку нескінченну розповідь, на відміну від усього людського, багато років назад, коли камінь відчував себе одним цілим. Синій вогонь, який танцював в кам'яній чаші, був у нескінченному сні, як пісня, замкнута у собі; Я придивилася у його мерехтіння і побачила храм, де він народився, далеко звідси, який давно став руїною. Але я звідкись знала, що цей храм стояв поза часом, і що я могла кинути заклинання і створити полум'я, яке