Василь Павлович Бережний - Лабіринт

— Але ж людський організм — це арена зіткнення хтозна-скількох сил. Тут відоме просто мізерне супроти невідомого, хіба не так?

— Та воно-то так…

— То чому ж ти настроївся проти Віри, ще й не знаючи її, не бачивши?

— Хіба тільки я? — знизав плечима Кузьма і чхнув. — Он і зав. відділом… Та ти не подумай, що я… Ачхи! Це ж антинауково, ось що головне.

— Ота Віра, мені здається, добра, співчутлива, любить людей. І любить щиро, справді всім єством. Тому й допомагає недужим.

— Та ти в мене філософ, — спробував усміхнутись Кузьма. — Доброта як лікувальний засіб… Ачхи! Оригінально. Але наукою й не пахне.

Раптом Тамара спитала:

— Скажи по щирості, ти в дитинстві не мучив тварин?

— Котів чи собак? Ачхи! Ні, не мучив, але й не цілувався з ними. А чого це ти раптом…

Жінка трохи помовчала, а тоді заговорила, не приховуючи іронії:

— Ти не вважаєш, що в нас інколи, подекуди, часом, в окремих випадках бракує доброти? А ця Віруня…

— О, вона добра! Ось послухай.

Хоча чхання не припинялося, кожного разу аж струшувало його худорляве тіло, Кузьма Пробус прочитав Тамарі ще кілька записів про випадки з «медичної практики» будівельниці. Торжествуючи вигукнув:

— Анекдоти!

Він уже смакував, як то буде задоволений зав. відділом, але дружина чомусь хмурилась, задум статті не захоплював її ніскілечки, чоловікової іронії не сприймала. Кузьмі навіть здалося, що вона вже й не слухає його балачки, а думає про щось інше.

— Про що ти замислилась?

Тамара наче прокинулась, поглянула на Кузьму так, ніби вперше побачила.

— Ти от кажеш — чудес не буває. Коли б ти заглянув у глибину матерії… Та сама Природа — хіба не чудо?

— Здрастуйте, Віруня прийшла!

Чистий, дзвінкий голос. Наче ж і не спить Кузьма, тільки дрімає, та й то уривками, а голос пролунав дивовижно чітко, виразно, ніби справдешній. Звукова галюцинація? Але ж він ще не бачив і не чув цієї жінки, то як же…

Кузьма чхнув, але очей не розплющив. Почувався зовсім розбитим, не було ні бажання, ні сили навіть поворухнутись.

— Невже чхає вві сні? — той самий голос.

— Як бачите, Віруню. Їздив у ваші краї та й застудився.

Почувши Тамарин голос, Кузьма розплющив очі, повернув голову на подушці. У дверях стояла Тамара, а поряд з нею — жвава молодичка, трохи нижча на зріст, але ставненька. Бистрі її очі позирнули на нього, потім на обстановку кімнати — з неприхованою цікавістю. Може, їй було незвично бачити стільки фаянсових фігурок на полицях, картин на стінах чи книжок на стелажах, що підпирали стелю.

— Як у вас гарно… — аж зітхнула гостя. — Море… Боже мій, яка краса…

Вбирала, всотувала морську голубінь, і навіть Кузьмі картина в цю мить здалася свіжішою, живою, хоча очі його давно звикли до того синього клаптя.

— Ну, от познайомся з Вірунею, а то пишеш про неї… заочно. — Тамара голубила поглядом симпатичну гостю.

Кузьма промимрив, як це добре, що Віра завітала. Підвівся, сутулячись у смугастій піжамі, сів у крісло біля свого письмового столу.

— А як тобі вдалося… ачхи!.. вловити цю невловну жінку? — звернувся до Тамари, що скидала в коридорі плаща.

— А отак! — трохи збуджено вигукнула дружина. — І не думай, що це для твоєї писанини. Я попросила Віруню вилікувати тебе!

Кузьма криво усміхнувся: добре ж знає, як він ставиться до цього лікування, а, бач, своєї. Незручно якось перед людиною.

А Віруня ніякої незручності не почувала. Скинувши плаща, пройшлася по кімнаті, ніби й не помічаючи килима, потім узяла стільця і сіла поряд з господарем, поглядаючи на нього, як на дитину. Кузьма зніяковів, змалів перед цією жінкою, почав щось говорити — і все невлад, все не так, як хотів би. А вона тільки усміхалася — лагідно так, ласкаво, наче пригрівало весняне сонце.

Потроху Кузьма оговтався і в думці відзначив, що Віруня нічого не говорить. Почав запитувати її, де народилася, хто батьки, чому не пішла вчитися в медичний інститут, раз уже має потяг до медицини?

— Я і сама не знаю, як воно сталося, — сказала Віруня, схиляючись до столу, щоб побачити, як він записує. — Життя якось складається само…

Доки вони розмовляли, Тамара на кухні зготувала каву з молоком, розрізала шоколадний торт і все це разом з чашечками, блюдечками та ложечками на легенькій алюмінієвій таці занесла до кабінету. Хотіла поставити на журнальний столик, вже й нагнулася — та так і застигла.

— Та ти вже не чхаєш?! — вигукнула і мало не впустила тацю.

— Що? Справді… — пробурмотів