Валерій Олександрович Шевчук - П’ятий номер

Йому на мить стало дивно, що саме ця жінка забирала в нього стільки думок, – зараз її подібність із Горбатим ще більше впадала в око. Он воно, те диво: іде, підстрибуючи, як бусол, повернув до неї лице і сміється, блискочучи сліпучо-білими зубами. Андрій застогнав з глухим болем, відчуваючи в тілі млість, він закусив губу, і очі його запалали гарячим вогнем. Мати дихала йому на потилицю, але він не відчував того: очі його були там, на тому відтинку дороги, де судилося їм сьогодні впасти, в тому каламутному потоці, що мчав повз його гору. Серце Андрієві шалено калатало, а вуста болісно кривилися. Він знав, що ось коли все закінчилося: саме зараз і в цей момент, не тільки ж Валька й Горбатий ішли тоді по вулиці. Її обережно підтримував під руку, гречно всміхаючись і весь час щось говорячи, смоктявий дженджурик в офіцерській уніформі без погон, але із хвацько закрученими вусиками.

Мати важко налягла йому на спину, натужно дихаючи, вона аж тремтіла від хвилювання.

– Дивись, дивись, – сказала вона. – Полюбуйся. Ти мені міг не вірити, але подивися на власні очі… Думаєш, це в неї перший після тебе?

Але він уже не дивився, не було й чого. Дорога була порожня, будинки навпроти також порожні, порожні були його груди, і він навіть почув, як свистить у цій порожнечі вітер. Стояв у червоній темені, бо очі йому заплющилися самі від себе: в тій темені текли багряні струмки – очевидно, текла це його-таки кров. Десь далеко ритмічно затакотіло, неначе й паротяг гукнув – таламкало його серце. Чув на спині гарячий тягар, бо мати налягла на нього всім тілом і щось там іще говорила чи шепотіла. Йому ж раптом стало спокійно і ясно. Розплющився: дорога була залита сонцем, руки його, обіперті об підвіконня, також були залиті сонцем, і не було на тій дорозі анікогісінько.

– Гаразд, мамо! – сказав він, повертаючись. – Не роби трагедій. Вона вже давно не моя жінка, і мені пора їхати.

Піддубний заговорив несподівано. Ганя аж здригнулася, бо спершу і не завбачила його на ганку. Набирала воду, а коли він заговорив, ручка мимовільно вислизнула їй із руки.

– Щось казали?

– Затівають, – сказав Піддубний, дивлячись на неї щілинкуватими очима.

Ганя блиснула в його бік поглядом і знову натисла на ручку. Струмінь з шумом рвонувся у відро.

– Хто затіває? – спитала вона, коли відро було вже повне.

Піддубний розширив очі, аж вони стали круглі, тріпотливі й блискучі, підморгнув раптом Гані й мотнув головою в той куток, де жив Горбатий.

Ганя відчула, що блідне. Вся кров відхлинула їй від обличчя, натомість яскраво почали палати вуха. Стояла з відром серед подвір’я і не знала, що його робити: слухати й далі Піддубного чи, може, піти геть. Зрозуміла, що її біль і передчуття й цього разу виявились немарні. Вона поставила відро на землю і підійшла до Піддубного, відчуваючи, як терпнуть їй ноги.

– Щось знаєте? – шепнула вона.

Піддубний закинув голову і засміявся, начебто полоскав водою горло, його татарські очі зовсім зникли з обличчя, а оголені ясна були надмір червоні.

– Я, уважаїма, мало що знаю. Але дещо, може, і знаю. – Він обдивився Ганю з ніг до голови. – Коли інтересує, зайдіть, розкажу, бо не місце тут про це балакать.

Він знову мотнув туди, де жив Горбатий, і знову підморгнув. Відтак устав, кіт зістрибнув на підлогу і рівно поплив у відчинені двері.

– Жалко мені вашого хлопця, – сказав він, коли Ганя всілася на краєчку стільця. Знову обдивився її чіпкими очицями, що начебто прилипали до співрозмовника, і зітхнув. Ганя сиділа заціпеніла й завмерла: оці оглядини й позирки її насторожували. – Свідєтілів шукає, – нарешті сказав Піддубний і всміхнувся Гані довірливо. – Мені воно діло сторона, але от хлопця вашого жалко. Та й вас не без того, – він знову приклеїв до неї свої млосні оченята. – Я до вас уже давно приглядаюсь. Така, понімаєте, ви порядошна молодичка, глянуть любо. І хлопець ваш хороший, нічого не скажеш. От і вчора: підійшов до мене, давайте, дядьку, каже, стукнем палітра. Ну, я й не проти, чого з хорошим хлопцем не випить. Дак от, розпитував він про он ту, – він скривив рота і знову мотнув у той бік, де жив Горбатий. – Я, конешно, сказав, чому не сказать, коли чоловік палітра ставить, а може, воно й не треба було йому того казать.

– Звісно, що не треба, – озвалася Ганя.

– Хто ж його зна, як там треба. Коли б ви були до мене зайшли: так і так, мовляв, коли буде розпитувать, скажіть те-то й те, я б з удовольствієм вашу волю вчинив би, да-м. А чого я все це знаю? Газетки йому свої даю. Знаєте, каліка, теє-сеє, попросив: вам, каже, без надобності, ну, думаю, хай і так: бог його обідив, то на, Петька, кажу, газети, на і продавай на здоровлячко. Мені вони й ні до чого: я прочитав і бросив, а