Наталія Володимирівна Сняданко - Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма

й відповіді ці рідко складалися більше, ніж із одного речення, а найчастіше — з одного слова.

Звичайно, то було ліпше, ніж безперервні монологи бабушки Альони, для якої кожна чужа репліка була тільки підставою, щоби її перервати і почати висловлюватися самій. Починати розмову з бабушкою Альоною було небезпечно, бо у відповідь вона вибухала несподіваним фонтаном емоцій і могла заговорити до півсмерті кого завгодно.

Та Алінине мовчання теж не свідчило про те, що вона вміє слухати. Воно радше викликало у співрозмовника враження, що своїми теревенями він заважає Аліні чи що його взагалі не слухають. З кожним словом, якого не чула мама, в Галині наростала внутрішня невпевненість: чи не сказала вона якоїсь дурниці й чи не означає мамине мовчання скептичної зневаги до сказаного?

Тож слухаючи такі позбавлені сенсу дитячо-дорослі монологи, як от зараз в автобусі, Галина мовчки заздрила тому почуттю взаємного тепла та зацікавлення, яке проявлялось у таких розмовах.

З бабцею Софією все було інакше. Вона теж була небагатослівна, як і мама, та з нею Галина не боялася ділитися своїми нехитрими дитячими міркуваннями. Бабця вміла слухати.

### 1887

— Бачиш це татуювання? — Вільгельм показував Галині синій якір на своїй лівій руці. — Таке саме колись мав на лівому зап’ясті й архікнязь Рудольф. Він був бунтар, і я був бунтар. Тож мусив собі зробити таке ж.

— Чекай, дідусю, ти ж казав, що татуювання зробив із тим турецьким моряком, — Галина вже встигла збагнути, що Вільгельм часто дофантазовує свої пригоди там, де вже не пригадує всіх подробиць, чи там, де йому хочеться зробити своє життя ще більш яскравим і незвичайним, аніж воно було.

— Ну, так, із турецьким, — на мить розгубився Вільгельм, але швидко опанував себе: миттєво щось вигадувати він умів. — Але се не міняє факту, шо в Рудольфа було таке саме. Се є символ бунтівних душ. Таємний символ. Ти хоч можеш собі уявити, як реагували на таке вульгарне татуювання при дворі? Там як ти чхнув не так, се був скандал на три місяці, а тут в ерцгерцога татуювання, як у простого матроса!

Галині подобалося дідусеве татуювання. З часом якір покрився темними плямками, зморщився і став схожим на ілюстрацію в старенькій книзі з вижовклими сторінками. Постать Рудольфа, який не дожив до народження Віллі шести років, була оповита моторошними і таємничими легендами. Віллі ніколи не бачив його живим, тож нічого не заважало його бурхливій фантазії вигадати собі архікнязя таким, яким хотілося. Про Рудольфа багато говорили, а ще більше мовчали. З тих розмов і ще менше — з мовчання малолітньому Віллі було зрозуміло мало, хіба що крім того, що дядько був трохи дивний, ні на кого не схожий, знаменитий, нещасний і непокірний. І в його житі було щось, чого дорослі соромилися. Цього вистачало, щоби дитяча уява перетворила єдиного сина Франца-Йозефа та Сіссі на героя, котрого не визнавало оточення.

Рудольф, як і його мати, не любив двірських церемоній. Франц-Йозеф, якого ціле життя вчили не виявляти своїх почуттів, добре опанував цю науку і не міг знайти спільної мови з найдорожчими для себе людьми. А насамперед зі своїм єдиним сином. Їхні погляди на політику країни кардинально відрізнялися. Рудольф навіть відверто критикував батька в анонімних газетних статтях. Ці відмінності стосувалися й українського питання.

На Рудольфову думку, Франц-Йозеф не надавав українському питанню належної ваги, бо в його оточенні завжди було чимало міністрів польського походження, котрі лобіювали інтереси свого народу коштом українців. І навіть декрет про створення кафедри української мови та літератури у Львівському університеті в 1848 році, а через рік оголошення Буковини окремим коронним краєм Рудольф трактував не стільки як кроки назустріч українцям, скільки як спроби послабити польський вплив у Галичині. То більше, що після тих двох поступок жодних інших проукраїнських політичних рішень від Франца-Йозефа ніхто так і не дочекався.

— Натомість ерцгерцог Рудольф у 1887 році здійснив подорож Галичиною, — розповідав Галині Вільгельм, — і всюди наголошував, що у краї живуть два народи: український і польський. Сим він давав надію українцям, котрі хотіли поділити Галичину на польську й українську, щоби створити українську автономію в складі імперії.

У 1887-му Рудольфові от-от мало виповнитися тридцять, і становище українців у Габсбурзькій імперії було далеко не головною його проблемою. Його ровесник давно був німецьким цісарем, а Рудольфів рідний батько став імператором у вісімнадцять. Рудольф ніби передчував, що батько правитиме цілу вічність, і поволі втрачав надію колись посісти престол. То більше, що й у тридцять літ до нього самого і далі ставилися, як до малої дитини.

— Та він і поводився часто, як дитина, — розповідав Вільгельм. — Ну, бо що мав до роботи, коли його виховували, щоби керувати державою, а до влади не пускали? Ну, то він їздив по театрах, по фраєрках, пив, гуляв, грав у карти. Як усі. Мав жінку, котрої не любив, але хотів наслідника. Тільки жінку він уже встиг заразити сифілісом, тому наслідника вона йому народити не могла. Він хотів розлучення і написав до папи Римського, але той відіслав це прохання Францові-Йозефу, так ніби Рудольф був шмаркач, а не дорослий чоловік.

— І чим усе закінчилося? — запитала Галина.

— Рудольф мав тоді коханку. Грецьку баронесу. Марія Вечера називалася. Про їхній роман пліткували значно більше, ніж про всіх Рудольфових попередніх жінок. І ті плітки дійшли до імператора. Хоча Франц-Йозеф