Стефан Грабінський - Саламандра (збірник)

все, крім нього… Нарешті терпець увірвався. Почуття приниженої гідності викликало у мене рішучий протест. Я запрагнув її уст нестримно й безповоротно. Чому мені забороняли це? Чи вже не мав і на них права?

Тут я згадав, що поряд на стіні є електричний вимикач. Ставши навколішки на ліжку, відшукав його і покрутив. Блиснуло світло й освітило кімнату. Глянув і, підхоплений невимовним жахом, вискочив з ліжка. Переді мною у сповитку мережив і атласу лежав безсоромно розпластаний, оголений по лінію живота жіночий тулуб – тулуб без грудей, без плечей, без голови…

З божевільним вереском я вилетів з покою, шаленими стрибками подолав сходи і опинився на вулиці. Серед нічної тиші мчав через міст… На ранок мене знайшли непритомним десь у саду на лавці…

Через два місяці, проходячи випадково коло вілли «Під липами», я побачив, що у парку вовтузяться робітники. Готуючи троянди до зими, вони надягали на них солом’яні ковпаки. Якийсь чоловік, вишукано одягнений, надходив із глибини алеї і щось говорив.

Гнаний непереможним бажанням, я наблизився до нього, скинувши капелюха:

– Перепрошую. Чи це будинок пані Ядвіги Калєргіс?

– Колись був її власністю, – прозвучала відповідь, – а тиждень тому родина отримала його в спадок.

Я відчув дивні спазми в горлі.

– В спадок? – запитав, якнайбайдужіше.

– Так, Ядвіга Калєрґіс померла два роки тому. Загинула незабаром після виїзду за кордон, під час однієї з подорожей в Альпи. Ви зблідли? Що з вами, пане?

– Ні… нічого. Пробачте. Дякую за інформацію.

І я, заточуючись, пішов берегом річки до міста…

У ДОМІ CАРИ

[22]

Вже під час останніх клубних посиденьок поведінка і вигляд Стославського дуже мені не сподобалися. Цей зазвичай веселий і товариський чоловік змінився до невпізнання. Він не тільки не долучався до дискусії, а й виголошував репліки, не пов’язані з порушеною темою, чим неабияк спантеличував присутніх. Деякі недоброзичливці навіть кидали глумливі погляди у бік мого нефортунного товариша. Я силкувався його боронити, штучно прив’язуючи його недоладні слова до плину розмови – тоді він мляво всміхався, наче дякуючи за порятунок, а всю решту часу лише вперто мовчав.

І взагалі він справляв надто вже гнітюче враження. Непокоїла не лише його дивакувата маломовність, яка прикро суперечила його недавнім звичаям, але й загадковий зовнішній вигляд.

Завжди вифранчений, навіть надміру елегантний, того вечора заявився він у занедбаному, майже неохайному костюмі. Обличчя його, що недавно буяло парубоцьким життям, укрила хвороблива блідість, очі – в імлі задуми, безмежність і безнадія котрої творили болісний контраст зі шляхетними рисами обличчя.

Охоплений недобрим передчуттям, я після засідання клубу запросив його до себе і уважно обстежив.

Він не пручався, хоча пора була доволі пізня, і терпляче дозволив себе оглянути. Окрім значного нервового виснаження і загальної слабості, я не виявив жодних тривожних симптомів. Вагався лише з діагнозом.

– Гей, Казю, – жартівливо пригрозив я йому пальцем. – Надто багато розваг! Дамульки, га? Забагато, мій любий, раджу обмежитися однією обранкою! Мусиш зважати на здоров’я, бо довго так не триватиме. Іще трохи поґрасуєш, а далі що?

Схоже, я зачепив його болючу струну.

– Дамульки, – промовив він замислено, – дамульки… Чому ти говориш про багатьох, а не про єдину?

– О, звідтоді, як ми зазнайомилися, мій любий, – відказав я, – іще жодній не пофортунило заарканити пестунчика прекрасної статі. Невже й направду ти так разюче міг змінитися? Годі й припустити, що ти залюбився.

– Ти вжив недоречного виразу. А чи не припускаєш, окрім фатального кохання і хвилинної жаги, інших версій?

– Про що це ти?

– Про тілесну одержимість. Розумієш, про що йдеться?

– Не дуже.

– Та то ж так просто! Певного чудового дня ти стрічаєш виняткову жінку, втілення сексу, і звідтоді, від першого ж стосунку, не можеш із нею розлучитися. Ти вже ненавидиш її, радий був би скинути ті кайдани, та всі спроби марні. Ти оплутаний нею якнайміцніше, ціле видноколо помислів замикається круг її тіла, її принад, поглядів, доторків, фізичне спілкування з нею стає сенсом твого буття. Жінка перекидається на ідола, злого і осоружного, проте привабного настільки, що належиш йому абсолютно.

– Це лише посилений потяг самця, що натрапив на свій сексуальний тип.

– Тут ти помиляєшся. Се є різновид тривалого гіпнотичного навіювання наяву. Я вже не годен мислити про щось інше, лише про неї, і – що найогидніше – про її тіло і пов’язані з ним подробиці. Чую, що це нав’язано мені супроти моєї волі і навіть потягу. Я мав жінок куди вродливіших і звабливіших за неї, а втім відходив із легким серцем, розривав із ними без жодного вагання. Тут я не маю сили.

– Вочевидь, тамті жінки не відповідали всім кшталтам, які передбачає твій ідеал.

– І се хибне. Здається мені, та ні – я цілковито певен, – що коли б не зав’язав з нею інтимний стосунок, то не дійшов би до такого стану. Чи ти повіриш – вона сама мене спокусила.

– Ха-ха! Це вже занадто! Казьо Стославський в ролі невинного Йосифа Прекрасного! От що таке сексуальна витонченість!

– Ні, Влодку! Ти не хочеш мене зрозуміти. Я зовсім не хотів цього зближення через якийсь незбагненний острах. Мене постійно муляло тривожне передчуття.

– Але ти таки піддався на її спокуси?

– На жаль. Я не міг їй відмовити. Зрештою, ця жінка прекрасна, а тоді видавалася мені і взагалі незвичайною une femme charmante[23].

– Отже, черговий твій роман зав’язався цілком тривіально?

– Авжеж. Я поступився її бажанню, і то з певною долею внутрішнього спротиву і остраху.

– Ну і… після першого акту ти загубив голову? Ти, напевно, пережив незвідану досі насолоду?

– І се не так. Усі ці штучки я знав напам’ять. Адже я не є новачком і жодними постільними викрутасами мене не принадиш. А ця велася навіть стриманіше за інших.

– Тож чим тебе оплутала ця дама?

– Навіть не здогадуюся. Але відразу після фатального злягання я збагнув, що вона панує наді мною абсолютно, що я перетворився на забавку в руках демонічної самиці. І вона теж добре знала, що від першого ж стосунку я впаду її офірою, що мені вже не видертися… Відтак поміж нами уклався сталий зв’язок… Невловимі і міцні пута стягують мене усе тугіше, усе безнадійніше.

– Е, то вона, певно, тебе надуживає фізично? Щось ти дуже вже знеможений…

– І на се не можу нарікати. Авжеж, я щодень слабію, немає сумніву, цей демон в образі жінки невблаганно висмоктує з мене останні сили – безжально і неухильно, але часті стосунки тут ні при чому…

– Тоді нічого не розумію…

– І я не можу второпати, як їй це вдається. Але це, власне, через неї я став таким, яким ти мене