Адольфо Біой Касарес - Щоденник війни зі свиньми

— Якщо зумієш, то молодець, — притакнув Аревало. — Я тільки й спромігся, що затулити голову, але й так відбувся легше, ніж мій сусіда з другого ліжка.

— Воно порожнє, — завважив Данте.

— Він говорив тут, говорив, та так і не опритомнів, — пояснив Аревало. — Марив собі. Розказував, що йому сниться, начеб вони молоді, сидять із друзями в кав’ярні «Педіґрі», десь на Санта-Фе чи на Серрано, обговорюють слова танго. Нібито якийсь Тронхет у них там сільські сюжети вигадував…

— А ти дослухався, — вщипливо завважив Данте.

— Він що, писав слова для танго? — спитав Відаль.

— Напевно, — відповів Аревало. — Згадував танго «Вразливий» — казна-скільки разів. Напевне, то був один із найбільших його тріумфів. Разів по двадцять одне й те саме повторював, неборака.

— «Вразливий»? Хто ще пам’ятає таке барахло? — здивувався Данте.

— Ще він казав, — продовжував Аревало, — що сумує за тими юнацькими посиденьками. Коли вони з товариством до ранку обговорювали теорію танго чи конфлікт останнього сайнете Іво Пелая[26]. Казав, що тепер люди балакають здебільшого про житейські речі, а передовсім про ціни на них. Мені здалося, що в цю мить свідомість його проясніла, та потім знов помутилася. А коли він почав дихати якось дивно, його й забрали.

— Куди? — спитав Данте.

— Вмирати на самоті, — мовив Рей.

— Їх забирають умирати на самоті, — пояснив Аревало, — щоб не деморалізували сусідів.

— Та кав’ярня, де вони збиралися, мабуть, нагадувала нашу, на площі Лас-Ераса, — сказав Відаль буцімто сам до себе.

— Е, не порівнюй, — заперечив Аревало. — Тоді була інакша атмосфера.

— Коли ми знову зіграємо в труко? — поцікавився Відаль.

— Скоро, — запевнив Аревало. — Так каже лікар. Усе це невдовзі піде за вітром; ми свідки останніх передсмертних корчів.

— А якщо нас прикінчать раніше? — запитав Відаль.

— Усе можливо. Напевне, ми в них на мушці. Зі мною точно все спланували заздалегідь. На мене чекали. Спочатку били начебто нерішуче, потім уже осміліли.

— Чи то я недочуваю, чи ти повторюєшся… — мовив був Данте, проте його перебив Відаль:

— Слухай, Аревало, а цей твій сусіда — що сталося з ним?

— Він, як і ви, ходив провідати друга, а потім, коли вертався, на нього напали коло похоронної контори.

— Ходімо звідси, — знову заскімлив Данте. — Рею, будь ласка, проведи мене додому. Я дуже старий, повірте — мені на саму думку про напад страшно до смерті.

Бліде лице його взялося землистими плямами. «Дивися, щоб отут не вмер», — подумав Відаль.

— Працівники контори хотіли занести побитого всередину, — розповідав Аревало, — але прийшов патрульний і забрав його.

— Хай би там і лишили: було би практичніше, — припустив Рей.

— То, кажеш, його забрали вмирати на самоті? — спитав Відаль. — А куди?

— Слухай, не знаю. Один санітар сказав мені, начебто їх кидають де трапиться. Хлопчисько ще, — мабуть, вважає мене старим і малює щонайгірші картини, аби залякати. Сказав, що цього відвезли кудись униз, у вестибюль на першому поверсі.

— Бідолашний, — мовив Відаль. — Якщо він досі живий, хтозна, що там йому тепер мариться.

— Це ж той, якого ми бачили, — пропхинькав Данте. — Рею, ходімо звідси.

— Так, ходімо, — відповів Рей. — Я на роботу встаю вдосвіта, а коли не посплю своїх вісім годин, то вже ні до чого нездалий.

— А ти проведеш мене додому? — благально запитав Данте.

«На мене чекає Неліда, а я сиджу тут із ними, — подумав Відаль. — Цих двох стариганів ніхто не чекає, а вони не можуть хвилинку побути коло хворого друга. Один — тому що егоїст, а другий — боягуз. Нема нічого гіршого за старість. Хоча, — нараз передумав він, — те, що я стирчу тут з Аревало, що досі не пішов на вулицю Ґватемала, можливо, свідчить, що і я старий. Та все ж я розумію, що залишаюся тут, аби дати Неліді час і не прийти раніше за неї. Вернутися в дім без Неліди було б нестерпно».

Тоді знову з’явився лікар.

— Сеньйори, будь ласка, не йдіть, — попросив він. — Я затримаю вас — чи бодай наймолодшого з вас — усього на кілька хвилин. Візьму на аналіз крові — малесеньку цяпочку. Раптом сеньйорові Аревало знадобиться переливання. Це так, пусте — один маленький укольчик.

Лікар увімкнув лампу й заходився вислуховувати Аревало.

— Данте, у тебе знати вже сиві пасма, — завважив той з-понад лисої голови Каделаґо. — Доведеться знову пофарбуватися.

— Коли ви говорите, — нервово сіпнувся лікар, — мені у вухах лоскітно.

— Я не розумію, що ти кажеш, — обурився Данте. — Харчиш, немов задихаєшся, я