Любомир Андрійович Дереш - Архе

На патефоні обертається тільки одна грамплатівка: культо вий альбом шанувальників dark ambient — The Power of Blindness.

Маестро запускає почорнілі пальці під окуляри і з насолодою тре очі. Ховає «Неопубл», бере чемодан і, жахаючи невротизованих трамваями голубів, віддаляється від лавочки в не відомому птахам керунку. 6 і 2 Маестро вирішує, якого значення надати шестірці в компанії двійки о такій ранній годині. Вирішивши, звертає за ріг й опиняється на початку вул. Нестерова.

Перше відчуття, коли стоїш між високих, вузьких цегляних берегів, — протяжність.

Як правило, люди, котрі випадково забрідають на Нестерова, не вірять, що у Львові може існувати така пряма й непропорційно вузька вулиця — до того ж така довга. Не вірять, а тому забувають.

А коли надибують знову, вчергове не вірять і забувають.

Маестро не був тут, певне, років п’ять. Можливо, теж трохи почав сумніватися?

У спину б’є масивний порив вітру і валить маестро на землю. Над головою проноситься здичавілий кульок і швидко падає у перспективу. Значить, воно все ще тут, думає маестро, підіймається на коліна і, скориставшись із затишшя, підлазить до стіни.

На Нестерова, скільки маестро себе пам’ятає, дули потужні протяги. Колись тут було чутно, як ходить потяг.

Правда, незрозуміло звідки.

Напевне, це вітер.

Ще один порив вітру закручує обгортку від морозива кудись угору. Вздовж стіни, в яку втискається маестро, тягнеться напис:

Я ШИЗІЮ ВІД СВОБОДИ!

Через весь напис, мов нічого й не сталося, мирно крокує перше весняне сонечко.

Канешна, впізнає власну роботу маестро і згадує роки, коли свобода змушувала його шизіти і рубати пальці.

Свідомість збирається у фокус, і світ наче вибухає товстим шрифтом.

Маестро глибоко втягує повітря, рахує до чотирьох і повільно видихає. Одною рукою він притискає валізу до серця, а іншою допомагає собі піднятися. Поки що все тихо.

Після такого затишшя завжди бувало кілька хвиль сильного вітру. Їх він любить найдужче Легенький вітерець крутить пилом, на вулиці все стихає.

У розламі поміж будинків видно, як вітер жене молоді хмари.

Маестро виходить на середину вулиці й сідає навпочіпки, ніби збирається плигати через «коня». Напружує ноги.

Як тільки маестро видихає повітря, чути сильний порив вітру, маестро вистрибує жабою в саму течію, але підскакує над то повільно, і хвиля вітру спершу підхоплює, потім вдаряє ним об землю. Проїхавшись на чемодані, завбачливо притиснутому до грудей, Маестро втискається в асфальт і перечікує, поки мине порив. Ходити по Нестерова, не зігнувшись — неможливо.

Маестро знову займає вихідну стійку — наче мураш наміряється заплигнути на пролітаючу повз нього бабку. порив вітру здирає його з землі підіймає над хідником метри на два й несе несе алилуя матко боска падаю нє не се несе несе н есенесе оце ого гооо о о о о о О О ОО О О о оо о Маестро відчуває, як його переважує вліво, і наступної миті чує глухий удар (з нього вибили видих) свого грішного тіла об стіну.

— Я можу! Хо хо! Я перемагаю! — каже він біло блакит ному небу і починає підійматися. Все ще тручи задницю (всі діти божі падають на дупу), маестро задоволено сміється і щось вигукує до вітру, поки нарешті не зникає у проймі будинків, залишаючи весняні вітри вулиці Нестерова небові й цеглі стін.

Спускаючись по Сахарова, маестро повертається дум ками до Коклюшів та їх «Останньої території». Непогано б перетворити їх руїну на таку собі твердиню суб’єктивізму.

Виростити для експерименту якусь субкультурку. Розро бити щось на зразок естетичного маніфесту, підшивки текстовізій як джерела абсолютно суб’єктивного тлума чення назв та імен. Назвати якось велично і вселенсько:

«Бароко тиші», чи «Опера скрипу», скажімо, чи навіть «Кабукі Бога»… Тут маестра пронизує спалах думки, хоробрий крок, і він чує впевнені слова, якими це можна описати.

Осяяні світлом параш (А.М.Давихам, Неопубл., 2003) Наступність поколінь нагадує асфальтоутрамбовувач.

Старе покоління щораз відтягує свій кінець і, коли людству вчергове хочеться скинути мегалітичну мушлю пам’яті, постійно переводить стрілки на інших. Тому покоління, котре відходить зі скрипом, — це не якесь там коліно шести десятників, вісімдесятників чи — господипомилуйскажіть алілуя — дев’яностиків. Під скрип думок відходить поко ління L, GENERATION LOGOS: покоління, яке говорило найбільше; воно говорило і говорило і не могло заткнутися навіть тоді, коли й казати вже було нічого, пригнічене невичерпністю Слова, котре так і не дозволило бути зрозумілим бодай собі самому.

Скажіть «алілуя», і ви врятовані. Скажіть це.

С, К, А, Ж, І, Т, Ь.

Тисячолітнє царство Слова зникає за куртиною скрипу.

Називання губиться й не може більше знаходити нових знаків для доби без назв. Найвульґарніше, що вдалося вигадати — назвати цей кінець кінців ПОСТ модернізмом.

Зайвий доказ того, що доба без назв справді поза означен ням, а номінуюча свідомість принципово не здатна пересту пити поріг тиші. Єдине, на що в неї великі яйця, — так це ходити над прірвою нео значеного різними кладочками префіксами на кшталт НЕО, ПСЕВДО чи ПОТС.

Світ змінився.

Людство роздирається у поліфонії, і кожен крик тут — заклик до тиші. Воно шукає тиші у героїні, в алкоголі, у потенційній можливості вимкнути мобільні телефони.

Навіть Слово люди пробують обернути на тишу — але, описуючи її, все одно не замовкають.

Людство вже так давно прагне тиші, що єдиний вихід для себе бачить у катастрофі, трагедії небаченого досі масштабу, яка змусить завмерти цілий світ у розпачі (бо основне, чого навчило Слово, — це скорбота над самим собою і втраченою цілісністю). Та, перш ніж пронесеться думка «Це не з моєї вини! Я тут ні до чого!», планета отримає вимріяну секунду світового безмов’я. Цього виявиться досить. Слово лусне й осиплеться. І що б не йшло услід за тишею — світло звуку, трансценденція шрифта у пробіл, ряди знаків оклику, що розчиняються поміж факторіалів безконечности — все це буде великим переходом у відчуття. Перш за все — у відчуття тиші.

Люди тиші будуть останніми, хто поставить крапку в Тексті, позаяк вони — перші, не зацікавлені в доставлянні після крапки ще пари. Їх більше не манить естетика коми.

Вони — це новий вимір крапки, новий намір точки, яка перетворюється на зріз нитки, безконечний тунель вглиб чистого аркуша. спочатку було

СЛОВО

потім була. 2 і 2 Маестро чухає чоло з переходом на потилицю — по чому з недовірою вивчає почорнілі нігті. Знову закриває свій «Неопубл» і думає, до чого можуть призвести подібні мізкування.

Втім,