Міхаель Андреас Гельмут Енде - Момо

class="p1">Момо розплющила очі. За столиком біля канапки сидів Майстер Гора. Він невесело дивився вниз, на черепаху.

- Невже ти не могла подумати про те, що Сірі пани підуть за вами?

«Я ТІЛЬКИ ЗНАЮ НАПЕРЕД, АЛЕ НЕ ДУМАЮ!»- проступило в Кассіопеї на панцері.

Майстер Гора, зітхнувши, похитав головою:

- Ох, Кассіопеє, Кассіопеє, часом ти й для мене стаєш загадкою!

Момо підвелася й сіла на канапці.

- А, наша маленька Момо прокинулась!- привітно сказав Майстер Гора. - Сподіваюся, ти почуваєш себе добре?

- Дуже добре, дякую,- відповіла Момо. - Пробачте, будь ласка, що я заснула.

- Про це не турбуйся,- сказав Майстер Гора. - Все гаразд. Не треба нічого пояснювати. Те, чого я не побачив у свої Всевидющі окуляри, мені розповіла Кассіопея.

- А де Сірі пани?- запитала Момо.

Майстер Гора дістав у себе з кишені велику синю хустину.

- Вони облягли нас. Обступили Будинок Ніденець звідусіль. На такій відстані, на яку вони можуть підійти.

- А сюди до нас вони не ввійдуть?- спитала Момо. Майстер Гора висякався.

- Ні, цього вони не можуть. Ти ж сама бачила, що вони просто обертаються в ніщо, тільки-но поткнуться у Вуличку Ніколицю.

- А як це виходить?- допитувалась Момо.

- Це робить часовий вихор,- відповів Майстер Гора. - Адже ти знаєш, що тут усе треба робити навспак, правда? Бо довкола Будинку Ніденця час іде в зворотному напрямку. Звичайно буває так, що час увіходить в тебе. Що більше входить у тебе часу, то дужче ти старшаєш. Але у Вуличці Ніколиці час із тебе виходить. Можна сказати, що, проходячи нею, ти молодшаєш. Не набагато, лиш на стільки, скільки тобі треба часу, щоб її перейти.

- А я й не помітила нічого! - здивовано сказала Момо.

- Ну, певно,- всміхаючись, пояснив Майстер Гора. - Для людини воно мало помітно, бо людина - ще щось куди більше, аніж самий тільки час, нагромаджений у ній. У Сірих же панів усе по-інакшому. Вони складаються з самого лише накраденого часу. І коли потраплять у часовий вихор, час ураз виходить з них, як із надувної кульки, що луснула. Тільки від надувної кульки лишається бодай клаптик гуми, а від них нічого не лишається.

Момо напружено думала.

- А чи не можна тоді просто пустити увесь час навспак? - запитала вона.-Ненадовго. Тоді всі люди трішки помолодшали б, їм би це не вадило. Зате часокради усі обернулись би в ніщо.

Майстер Гора усміхнувся.

- Це було б справді гарно. Та, на жаль, так не вийде.

Обидва потоки часу перебувають у рівновазі. Якщо спинити один потік, то зникне другий. Тоді взагалі не буде в світі часу.

Він на мить замовк і зсунув на чоло Всевидющі окуляри.

- Це означає…- пробурмотів він, підвівся і, глибоко замислений, кілька разів перейшов малу кімнату туди й сюди.

Момо напружено стежила за ним, і навіть Кассіопея водила за ним очима. Аж ось він знову сів і допитливо поглянув на Момо.

- Ти навела мене на одну думку,- сказав він. - Але чи здійсниться вона, залежить не від самого мене.

Він обернувся до черепахи, що сиділа біля його ніг.

- Кассіопеє, люба моя! Що, по-твоєму, найкраще робити під час облоги?

«СНІДАТИ!» - проступила на панцері відповідь.

- Авжеж,- сказав Майстер Гора,- і це непогана думка.

Тієї ж миті стіл було накрито. Чи, може, він був накритий з самого початку, а Момо просто не помітила того. Так чи інак, на столі знов стояли маленькі золоті чашечки і все злотосяйне снідання: глек з гарячим шоколадом,, мед, масло й хрумкі булочки.

За той час, що минув, Момо не раз поверталася думкою до всіх цих чудових речей і тепер жадібно заходилася; ласувати. Цього разу їй усе здалося ще смачніше, ніж першого. А втім, і Майстер Гора тепер залюбки пригощався разом з нею.

- Вони хочуть,- сказала по хвилині Момо, наминаючи за обидві щоки,- щоб ви віддали їм геть увесь час усіх людей. Але ж ви цього не зробите, правда?

- Ні, дитино,- відповів Майстер Гора,- цього я ніколи не зроблю. Час колись почався і колись скінчиться, але аж тоді, коли вже буде більше не потрібен людям. Від мене Сірим панам не перепаде ані найменшої цятиночки часу.

- Але ж вони кажуть,- вела своєї Момо,- що присилують тебе до цього.

- Перше ніж говорити про це далі,- поважно сказав він - я хочу, щоб ти поглянула на них власними очима.

Він здійняв і простяг Момо свої невеличкі золоті окуляри.

Вона надягла їх.

Спочатку вона побачила тільки вихор барв і форм, від яких у неї запаморочилось у голові, як і тоді, першого разу. Та тепер це враз минулося. За малу хвилинку очі її вже наладналися на всевидющість.

І вона побачила вороже військо!

Плече в плече стояла неозора лава Сірих панів. Вони вишикувались не лише біля Вулички Ніколиці, а й далі, аж ген далі - велетенським колом, що тяглося через увесь цей квартал міста з сніжно-білими будинками і мало за центр Будинок Ніденець. У тому колі не було ніде й щілиночки.

Та трохи згодом дівчинка вгледіла й ще дещо - воно вразило її. Спочатку вона подумала, що, може, то скельця Всевидющих окулярів запітніли або що вона ще не зовсім наладналася на окуляри Майстра Гори, бо обриси Сірих панів дивно розпливалися, ніби засновувались химерним туманом. Та невдовзі вона збагнула, що не окуляри і не її очі тут причина, а що той туман, той дим справді здіймався там, на вулиці. Подекуди він був уже густий і непрозорий, подекуди ж тільки ледь-ледь курився.

Сірі пани стояли непорушно. Кожен був, як завжди, у цупкому круглому капелюсі, з портфелем у руці й з манісінькою сірою сигарою в роті. Та дим від сигар не танув, як він тане в звичайному повітрі. Тут, де ані повійнув бодай найменший вітрець, у цьому скляному повітрі, дим пасмами снувався всюди, засновував вулиці, здіймався догори, п'явся понад фасадами сніжно-білих будинків і зависав на них довгими запиналами, простягався від карниза до карниза. Він клубочився огидними синювуто-зеленими хмарами, що поволі, але неухильно лізли одна на одну, бралися все вище й вище, обводячи Будинок Ніденець муром, що нестримно ріс.

. Момо бачила й те, що Сірих панів усе прибуває, все нові й нові заступають місце тих, котрі вже стояли в лаві. Але навіщо все це робиться? Що надумали часокради? Вона зняла окуляри й запитливо подивилася на Майстра Гору.

- Ти все роздивилася?