Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

— Та чи ж ви ще не надивилися? Нема у вас ані стиду, ні сорому! Адже ж ми теж хочемо подивитися, а ви стовбичите перед очима!

Почалася гризня, і я дременув звідтіль; думаю собі: ще, чого доброго, почубляться. На вулицях було повно люду, і всі дуже збуджені. Ті, хто бачив убивство, переповідали, як саме воно сталося, і навколо кожного оповідача купчилися люди, витягували шиї та прислухалися. Якийсь довготелесий, худий чолов'яга з довгим волоссям, у високій білій хутряній шапці, збитій на потилицю, позначав на землі ціпком із закрученою ручкою ті місця, де стояв Богс та де стояв Шерберн, а люди ходили слідом за ним від одного місця до другого, стежили за всім, що він робив, і хитали головами на знак того, що все розуміють, і зупинялися, і, взявшися в боки, нахилялися, слідкували, як він своїм ціпком ті місця позначає; а потім оповідач випростався і завмер на тому місці, де стояв Шерберн, нахмурився, насунув шапку на очі й скрикнув: «Богсе!», тоді підійняв перед собою ціпка, ніби націляючись, вигукнув: «Бах!» — і поточився назад, удруге вигукнув: «Бах!» — і крижем упав на землю. Ті, що це бачили, казали, що він відтворив усе, як було, казали, що саме так усе й сталося. Чоловік із десять повитягали свої пляшки з віскі й заходилися його частувати.

Тим часом хтось вигукнув, що треба Шерберна лінчувати. За хвилину це вже повторювали всі, і юрба посунула далі з криком і галасом, на ходу зриваючи шворки для білизни, щоб було на чому вішати полковника.

Розділ XXII

Вони подалися до Шербернового будинку, шаліючи та вигукуючи бойові поклики, наче індіанці; всі перед ними тікали з дороги, бо розтоптали б, стерли б на порох, — жахливе видовище! Перелякані діти бігли перед натовпом і несамовито верещали, намагалися шаснути кудись убік; з усіх вікон висовувалися жіночі голови; усі дерева пообсідали негренята; хлопці й дівчата визирали з-за кожної огорожі, а коли юрмище наближалося до них, вони відскакували від огорожі й розбігалися хто куди. Багато жінок та дівчат, перелякані мало не на смерть, плакали й лементували, мов несамовиті.

Шалено галасуючи, юрба тиснулася біля Шербернового паркана — у тому гармидері годі було й себе самого почути. Паркан оточував невеличке подвір'я, двадцять футів завширшки. Хтось вигукнув:

— Трощіть паркан! Трощіть паркан!

І враз усі почали ламати, нищити, трощити, в одну мить паркан повалився на землю, і юрба хвилею ринула на подвір'я.

Аж раптом Шерберн вийшов на дашок свого маленького ґанку, тримаючи у руці дубельтівку, та й застиг, спокійний і незворушний, не зронивши й слова. Галас помалу стих, і хвиля відкотилась назад.

Шерберн не мовив і слова — він просто стояв та дивився вниз. Тиша була якась гнітюча, моторошна. Шерберн поволі перебіг очима по людях Зустрічаючись із ним по і ляд ом, декотрі намагалися глянути полковникові просто в вічі, але не змогли; вони опускали очі додолу й знічувалися. Хвилину помовчавши, Шерберн засміявся, тільки якось невесело — на серці було так, немов ти хліб із піском жуєш.

Потім він заговорив повільно й зневажливо:

— І як це могло впасти вам у голову когось лінчувати Просто смішно! І як це могло впасти вам у голову, що вам стане відваги лінчувати чоловіка! Чи ви гадаєте, що, наважившись обшмарувати дьогтем та обсипати пір'ям якусь безпорадну ославлену жінку, зможете подужати чоловіка? Та справжній чоловік легко впорається з десятьма тисячами таких, як ви, коли надворі видно і ви не зможете напасти на нього ззаду.

Хіба ж я вас не знаю? Бачу вас наскрізь. Я народився й виріс на Півдні, а жив на Півночі; я добре знаю пересічного свого земляка. Пересічна людина завжди боягузлива. На Півночі вона дозволяє кожному збиткуватися над собою, а вернувшись додому, молиться богу і благає послати їй довготерпіння. А на Півдні один чоловік спинив серед білого дня диліжанс, повний пасажирів, і пограбував його. Газети стільки пишуть про вашу відвагу, що ви зрештою забрали собі в голову, ніби й справді найвідважніші на цілому світі — тоді як насправді анітрохи не кращі за інших. Чому ваші судді не засуджують убивць до шибениці? Бо вони бояться, щоб друзі засудженого вночі не вліпили кулю їм у спину, — і будьте певні, що саме так воно й сталося б.

Отож злочинця завжди виправдують, і тоді справжній чоловік іде вночі із сотнею замаскованих боягузів і лінчує негідника. Ваша помилка в тому, що ви не прихопили з собою справжнього чоловіка, — це одне, а друге, що ви не дочекалися, поки стемніє, і прийшли без масок. Щоправда, серед вас трапився один напівмужчина — отой Бак Гаркнес — і якби він вас не підбурив, то ваш запал розвіявся б, і ви пішли б собі звідси.

У вас не було думки йти сюди. Пересічна людина не любить клопоту й небезпеки. Ви не любите клопоту й небезпеки. А тільки-но якийсь напівчоловік — як отой Бак Гаркнес — гукне: «Лінчувати його! Лінчувати його!» — ви боїтеся пасти задніх, боїтеся, щоб не розпізнали, що ви насправді боягузи — і тоді ви й собі починаєте галасувати, і, чіпляючись за поли напівчоловіка, осатанівши, кидаєтеся вперед, нахваляючись таке вчинити, що — ого-го! — аж земля здригнеться. Юрба — це найжалюгідніше зі всього на світі; армія — це теж юрба; солдати стають до бою не з вродженою своєю мужністю, а з відвагою, що нею вони заражаються, як пошестю, від свого ж таки гурту та від своїх офіцерів. А юрба, яка не має над собою справжнього чоловіка, — то нікчемна отара. Вам залишається одне: підібгати хвости, піти додому й заховатися по своїх закамарках. Якщо ви й насмілитеся когось лінчувати, то лише коли стемніє, як то ведеться на Півдні; ви маєте з'явитися в масках та прихопити з собою справжнього чоловіка. Ну, а тепер — усі гетьте і забирайте з собою вашого чоловіка! — додав він, підняв рушницю і позводив курки.

Юрба враз відринула й розсипалась, а Бак Гаркнес почалапав слідом за всіма, почуваючи себе ні в сих ні в тих. Я міг би залишитися, та не схотів.

Я подався до цирку і почав там вештатись із затильного боку попід наметом, поки сторож пройшов повз мене, а тоді шаснув під брезент. Я мав при собі двадцять доларів золотом та ще якусь дрібноту, але вирішив їх берегти, бо вони можуть знадобитися так далеко від дому,