Френсіс Скотт Фіцджеральд - Ніч лагідна

— Але звідки ж мені знати? В Цюріху, не встигла я оглянутись, як вона взяла і обстриглася, бо побачила якесь фото в журналі мод.

— Ну й що? В неї шизоїдний тип, а цьому типові властива ексцентричність. Вона буде такою завжди.

— Якою — такою?

— Кажу ж вам — ексцентричною.

— Гаразд, як же ж тоді визначити, де кінчається екс­центричність і починається божевілля?

— Про божевілля вже не може бути мови, запевняю вас. Ніколь здорова і щаслива.

Бебі знову розняла й схрестила ноги — вона втілюва­ла всіх отих невдоволених жінок, які сто років тому кохали Байрона; і все-таки, незважаючи на трагічний роман з гвардійським офіцером, у ній було щось дерев’яне, ба навіть гниле.

— Відповідальнісь не лякає мене, — заявила вона. — Але я просто не знаю, як мені бути з Ніколь. У нашій сім’ї ніколи нічого подібного не було. Очевидно, сестра зазнала сильного нервового струсу, і я особисто вважаю, що тут замішаний якийсь хлопець, хоч це, звісно, тільки здогад. Батько каже, що застрелив би негідника, якби той потрапив йому до рук.

Оркестр виконував «Бідного метелика»; молодий Мармора танцював із своєю матір’ю. Мелодія була нова і ще не встигла набриднути. Дік слухав і дивився на плечі Ніколь; вона жваво розповідала щось старшому Марморі, в чубі якого чорні пасма чергувались із сивими, як чорні й білі клавіші рояля. Плечі Ніколь нагадали Дікові скрипку, — а потім він подумав про її таємницю, ганебну і страшну. Ах, метелику... Мить за миттю спливає, вже недовго лишилось тобі...

— Власне кажучи, в мене є один задум, — вела далі Бебі, чи то боронячись, чи то наступаючи. — Вам він може видатися фантастичним, але я виходжу з того, що мені сказали в клініці: Ніколь буцімто ще кілька років повинна перебувати під постійним наглядом. Не знаю, чи бували ви в Чікаго...

— Ні, не бував.

— Чікаго складається з двох частин — Північної та Південної, які дуже відрізняються одна від одної. Північна частина — район фешенебельний, аристократичний, ми завжди чи майже завжди жили саме в цьому районі.

Але є ще багато родин, давніх чікагських родин — ви розумієте? — які й досі мешкають у Південній частині. Там є університет. Декому цей район здасться, може, надто галасливим, перенаселеним, одне слово, це не Північна частина. Ви мене розумієте?

Дік кивнув головою. За ходом її думки нелегко було встежити, але поки що він її розумів.

— Ясна річ, у нас там багато зв’язків — батько фінансує деякі дослідження в університеті, заснував фонд стипендій і таке інше. От я й міркую: а чом би, повернув­шись додому, не ввести Ніколь у те товариство? Знання музики й мов допоможе їй освоїтися, а там, дасть бог, вона закохається в якого-небудь гарного лікаря...

Дік мало не зареготав — Уоррени хочуть купити для Ніколь лікаря! «Чи немає у вас на прикметі пристойного фахівця? За грошима діло не стане!» Справді, навіщо ці клопоти й турботи, коли можна просто придбати для Ніколь гарненького й молодого новоспеченого медика?

— А якщо він не закохається? — вихопилося в нього, — Ет, охочих не бракуватиме.

Танець скінчився, і всі поверталися на свої місця. Але Бебі встигла пошепки додати:

— У цьому, власне, й полягає мій задум. Але де ж Ніколь, я її не бачу. Пішла до себе нагору, чи що? Знову її витівки. Ну що мені робити? Я ніколи не певна — чи це примха, чи треба бігти її шукати.

— Може, вона просто захотіла побути на самоті. Після тривалої самотності людині важко звикнути до натовпу. — Побачивши, що міс Уоррен не слухає його, він урвав пояснення. — Я піду пошукаю її.

Простір навколо готелю оточувало кільце туману — враження було таке, наче весною в кімнаті з опущеними занавісками. Здавалося, за тим кільцем уже немає нічого живого. Дік пройшов повз вікна підвалу, в якому хлопці-розсильні, сидячи на ліжках, грали в карти за пляшкою іспанського вина. Коли він дійшов до променаду, над білими хребтами Високих Альп вироїлися перші зірки. На вигнутій підковою алеї, з якої відкривався вид на озеро, між двома ліхтарями нерухомо, як статуя, стояла Ніколь. Дік підійшов, тихо ступаючи по траві. Вона озирнулася, в очах її Дік прочитав: «Нарешті ти прийшов!» — і на мить пошкодував, що прийшов.

— Ваша сестра непокоїться.

— Авжеж. — Ніколь уже звикла, що за нею стежать. Вона спробувала пояснити: — Часом я трохи... трохи стомлююся. Адже досі я жила так тихо. А сьогодні ця музика... Мені раптом схотілося плакати.

— Розумію.

— І взагалі — стільки вражень за один день...

— Авжеж.

— Я не хочу нікого сердити — і так уже завдала всім чимало клопоту. Але сьогодні я відчула, що більше не можу...

Дік раптом усвідомив (як умираючий усвідомлює, що не сказав, де лежить духівниця): Домлер, а заразом і всі попередні покоління Домлерів, створили Ніколь наново; і тепер її треба наново знайомити з правдою життя. Але, засвоївши цю істину, він уголос сказав те, що належить казати в таких випадках:

— Ви мила, чарівна дівчина. Поводьтеся так, як вам хочеться, і не звертайте уваги на те, що кажуть інші.

— Я вам подобаюся? — Звичайно.

— А ви б... — Вони вже наближалися до кінця підкови, — до неї лишалося ще кроків двісті. — Якби я не хворіла, чи ви могли б... цебто я хочу сказати, чи мог­ла б така дівчина, як я... ет, ви самі знаєте, що я хочу сказати.

Він відчув, що відступу немає, що величезна хвиля нерозважності заливає його. Від близькості Ніколь йому перехопило дух; але і цього разу виручила професійна навичка — підказала банальну репліку, легковажний тон.

— У вас щедра уява, моя люба. Ви нагадали мені історію про те, як один чоловік закохався в медсестру, що його доглядала. — І в тиші, яку порушували тільки їхні кроки, він почав розповідати їй анекдот. Раптом Ніколь перебила його, кинувши гостро:

— Бридня!

— Це вульгарне слово.

— І нехай! — спалахнула вона. — Ви маєте мене за дурненьку, я й справді була дурненька до хвороби, але не тепер. Тепер я нормальна, бо тільки ненормальна могла б дивитися на вас і не думати, який ви гарний, привабливий, незвичайний! Та ви