Катерина Іванівна Гловацька - Міфи Давньої Греції

У нестямі Деяніра вибігла з дому, а назустріч їй поспішав Гілл, їхній первісток, тепер уже гарний юнак. Блідий, із скривленим від горя обличчям, він кинувся до матері.

— Що ти наробила! — в розпачі вигукнув він. — Наш батько вмирає в страшних муках. Краще б ти не була мені матір’ю, тоді я зміг би тебе покарати. О богині кривавої помсти, безжальні Ерінії, пометіться за мого великого батька!

Не змогла цього знести Деяніра. Не мовивши слова, схиливши долі голову, вона подалась у свої покої. Коли прибігли до неї служниці, вона вже лежала, спливаючи кров’ю, бо пробила собі серце мечем.

А Геракл, так і не діставшись додому, конав у страшних муках.

Напередодні, коли Ліхас приніс від Деяніри святковий одяг, герой одразу ж убрався в нього і, бадьорий, врочистий, звелів розкладати священне вогнище. Привели жертовних биків, принесли кратери з вином, і він сам став робити узливання. Коли ж полум’я розгорілося дужче і осяяло святкове вбрання, дивний рясний піт зросив йому чоло, груди, все тіло.

Геракл раптом відчув, що тканина прилипла йому до тіла і пече пекучим вогнем. Він став квапливо рвати її із себе, та вона віддиралася тільки разом із клаптями шкіри. Неймовірний біль пройняв усе могутнє тіло, і люди аж сахнулись, почувши дикий, звіриний крик. Вони навіть не відразу збагнули, що то кричить гордий і мужній Геракл.

Той, що колись тримав на своїх раменах усе небесне склепіння, той, що голіруч задушив величезного лева і приборкав триголового Кербера, той, що здолав Антея і гігантів, — тепер зігнутий, скоцюрблений, несамовито кричав і плакав кривавими сльозами.

Часом біль наче меншав, і тоді Геракл ревно благав:

— О Громовержцю, мій батьку! Кинь в мене свою вогненну стрілу блискавицю! О похмурий Аїде, чого зволікає тепер твій вірний прислужник, бог смерті Танат? А ви, люди, чи є поміж вас бодай один щирий мій друг? То вбийте мене, вбийте мерщій. Ви ж воїни, не вам боятися смерті… Ні, немає в мене друга… Тоді я сам, я сам…

І Геракл, змагаючи муки, став братися вгору схилами Ети, ще й дорогою виламував цілі дерева. Так дістався він до верховини гори і з тих дерев склав собі смертне ложе. Зверху розстелив шкуру немейського лева, вклався на неї, а під голову підмостив свою улюблену палицю.

Люди, що всі гуртом піднялись за Гераклом, мовчки журно дивилися на нього. Серед них був уже й Гілл, що повернувся з дому і тепер гірко, невтішно ридав.

Нікому не стало снаги підпалити те смертне ложе, хоч як умовляв усіх і гнівився Геракл. Нарешті Філоктет, володар сусіднього краю, викресав іскру, і швидко вся деревина взялася вогнем.

— Ти справжній друг, Філоктете! — мовив Геракл. — Дарую тобі мої непомильні стріли, хай вони уславлять тебе у справедливім бою. А ти, Гілле, мій сину, не плач і вислухай мою волю останню: одружися з Іолою, і хай щастить вам у спільнім житті.

Багаття займалося дужче і дужче. Зненацька загримотіло в небі, що непомітно повилося в темні хмари, по них зміями заковзали блискавки,і раптом одна, яскраво-сліпуча, вдарила просто в багаття, здіймаючи омахи полум’я й дим. Над головами приголомшених людей загуркотіла вогненно-золота колісниця — то сам Зевс Громовержець примчав по свого смертного сина.

Коли дим розвіявся, на багатті лише дотлівала лев’яча шкура. Геракл уже був на Олімпі, серед безсмертних, сам ставши безсмертним, — так ушанували його Зевс і боги-олімпійці за тяжкі подвиги на землі. Навіть Гера ласкаво привітала Геракла і віддала за нього свою прекрасну дочку Гебу, богиню вічної молодості.

Давні греки свято вірили, що так воно і було насправді. Вони не хотіли, не могли уявити, що їхній найулюбленіший герой помер, як звичайна людина.

І вони не помилились: відтоді минули тисячоліття, а Геракл і досі живий, бо його безсмертя — це безсмертя народу Еллади, мужнього, волелюбного, здатного на великі подвиги і чуйного до справедливості, добра й краси.

ОРФЕЙ І ЕВРІДІКА

На півночі, у гористій Фракії, жив колись знаменитий співець Орфей. Мати його була найславніша з-поміж Муз — Калліопа, а батько— річковий бог Еагр. А може, батько його був сам бог Аполлон, покровитель мистецтва і Муз, бо він надто ласкаво ставився до Орфея і саме йому — першому з людей — подарував кіфару, чи ліру, як згодом стали її називати. А веселі Аполлонові подруги, прекрасні Музи, навчили юнака грати на ній.

Під Орфеєвими пальцями срібні струни кіфари ніжно й ласкаво бриніли, співав же він так, що зачаровував навіть диких звірів, а дерева і скелі підступали ближче послухати той спів. Замовкали тоді галасливі птахи, вщухали буйні вітри, морські хвилі лагідно лягали на берег, і вся природа завмирала, слухаючи божественного співця.

Замолоду Орфей їздив на кораблі «Арго» далеко на північ, до незнаної країни Колхіди, шукати золоте руно, і музика та спів юнака часто допомагали аргонавтам долати труднощі та перешкоди. Повернувшись до Фракії, Орфей став жити серед диких кіконів сам один, і жодна жінка не зупиняла на собі його погляду.

Та настав і йому час. Зустрів Орфей юну німфу Еврідіку, прихилився палкою душею до неї, і невдовзі вони побралися. Однак бог шлюбу Гіменей спершу не схотів прийти на їхнє весілля. Чи він був не в гуморі, чи, може, знав, що скоро станеться лихо? Та щасливий Орфей так гарно співав, умовляючи бога, що той нарешті зласкавився і прилетів, тримаючи, як завжди, в одній руці смолоскип, а в другій вінок із білих троянд.

Але Гіменей не приніс із собою ні урочистих гімнів, ні веселощів, ні щасливих прикмет. Смолоскип його не розгорявся, хоч як ним махали, а тільки чадив їдким димом. Це віщувало неминучу біду.

Вона й сталася незабаром.

Якось юна Еврідіка весело гралася на березі струмка з іншими німфами. Ховаючись од них, вона забігла у високу траву і ненароком наступила голою ніжкою на отруйну змію. Зойкнула німфа болісно, страшно, і на цей зойк позбігалися до неї перелякані подруги, та Еврідіку вже лишило життя.

Гірко, невтішно заплакали німфи, і похмурим плачем озвалися гори. Могутні Родопи тяжко сумували за Еврідікою, вітер вив і стогнав, а швидкоплинний Гебр із горя аж потемнів.

Цілими днями, від ясного світанку до темної ночі, самотньо сидів на березі моря Орфей. Краялася йому з тяжкого болю душа, тим болем бриніли срібні струни кіфари,