Володимир Григорович Рутковський - Джури козака Швайки

class="p1">- Е-е, Остапе, не так воно швидко робиться, - засміявся господар Бровка, переяславець Калі берда. - Дідо Кудьма будь кому своїх сірячків не дарують.

Тим часом дід Кудьма закінчив поратися біля по раненого і підсів до столу. Уважно оглянув Остапа й сказав:

- З-за порогів, значить, прибився. Що ж там не сиділося?

- Звідкіля ви знаєте, що я з за порогів? - здиву вався Остап.

- Е-е, чоловіче добрий, - втрутився канівський Свирид. - Дід Кудьма все знають. І звідкіля ти взявся, і коли народився, і що в тебе на думці.

Остап знітився.

- Та я, власне, про це вже знаю, - сказав він. - Мені Швайка, ого, скільки про вас розповідав! Тільки незвично якось…

- То хочеш і собі мати вовчика? - запитав дід Кудьма.

- Еге ж, діду! Ото, як побачив Швайкового Барвінка у роботі - то ні їсти, ні пити не можу. Дуже нам такий помічник потрібен. Ви навіть не уявляєте, як потрібен!

- Чому ж не уявляю, - заперечив дід Кудьма. - Уявляю.

Він озирнувся на Санька і наказав:

- Приведи-но Куцого.

Куций зупинився на порозі і обвів присутніх сторожким поглядом. Він уперше бачив стількох двоногих одразу.

- Коли подобається, можеш узяти його собі, - сказав дід Кудьма Остапові.

Остапа немов змело з-за столу. У два швидких кроки перетнув він приміщення, присів перед Куцим і заніс над ним долоню, збираючись погладити вовчика. Шерсть у Куцого стала дибки, він відсахнувся і показав гострі зуби. Проте варто було дідові Кудьмі кахикнути, як Куций одразу ж заспокоївся.

- Це Остап, твій господар, - сказав Куцому дід. - Слухайся Остапа!

Куций перевів погляд з діда на Остапа і якийсь час пильно розглядав нащадка старокняжого дружинника. Тоді тицьнувся писком у широку долоню.

- Визнав! - радісно загорланив Остап. - Визнав мене Куций! Ну, діду, беріть за нього все, що хочете. Коня не пожалію!

Дід Кудьма посміхнувся.

- Кінь тобі самому знадобиться, - сказав він.

Нараз завіса хитнулася і до приміщення ввійшов Грицик. В одній його руці був клунок, іншу він тримав за спиною.

- Це, Саньку, тобі, - сказав він і простяг клунок товаришеві. - Від діда Кібчика і всіх наших.

Санько розгорнув клунок, і в нього завмерло серце. У клунку були кожушок, чоботи і смушева шапка.

- Це все моє? - затинаючись, прошепотів він.

- Ні, не все, - відказав Грицик. - Візьми ще й це…

І він подав Санькові справжню шаблю в піхвах.

БИТВА НА КАМ’ЯНИЦІ

Санько навіть не завважив, як на ньому опинилися чобітки та кожушок.

Швайка оглянув його з усіх боків і вдоволено усміхнувся:

- А що? Гарно. Вміє дід Кібчик шити, нічого не скажеш.

Гарно то воно гарно. Та хіба роздивишся, що на тобі, в такій темряві? То ж Санько з Грициком хутенько вислизнули надвір.

Насамперед хлопці стали розглядати чобітки. Диво, а не чобітки! Таких у їхньому селі ніхто не мав. А що вже казати про кожушок! Санько і в дорослих такого не бачив. Кращий навіть, аніж у Грицика. Бо в того кожушок уже засмальцювався на рукавах, і одна пола була трохи надрізана.

- Де це ти його так розірвав? - поцікавився Санько.

- З татарином на шаблях бився, - відказав Грицик.

У Санька перехопило подих.

- Як - зі справжнім?

- Еге ж. Тільки з малим. З сином того Рашита, пам’ятаєш?

- Але ж Рашит ніби товариш Швайці…

- Та ми ж не навсправжки билися. Просто змагалися на дорослих шаблях. Я, Саньку, майже місяць прожив у Рашита. Вчився їхньої мови, доки Пилип ходив до Криму.

Санько заздрісно зітхнув. Ет, уміють же якось влаштовуватися люди! Он Грицик, як свій, живе у татарській сім’ї, Швайка до Криму ходить… І тільки він, Санько, нидіє у Вовкулацькому куті, як болотяний сич.

- Ану, покажи, яка в тебе шабля, - зажадав Грицик і видобув з піхов свою. Шаблі у них виявилися майже однаковісінькими. Щоправда, трішечки заважкі, та то нічого. Головне - справжні майже козацькі шаблюки, а не вирізані з дерева!

- А ти битися на справжніх шаблях умієш? - запитав Грицик.

- Вмію, - відказав Санько. - Дідо Кудьма навчив. Він колись, знаєш, яким козаком був?

- Був та загув, - зневажливо пхекнув Грицик. - Куди йому до Швайки чи Вирвизуба!

І тут же злякано озирнувся на замасковані двері. Хоча й не видко було діда Кудьми, проте, кажуть, він усе знає і все чує. Тільки б не почув цих Грицикових слів!

- Ану, захищайся! - гукнув Санько.

Задзеленчали шаблі. Барвінок знудьговано відійшов убік. Йому чомусь не подобалися ці змагання між своїми. Зате Бровко з Лиском виявилися справжніми поціновувачами шабельного двобою. Мабуть, тому, що вперше його бачили.

Гарно бився Грицик. Відстрибував, пригинався, замірявся то зверху, то з боків, і в останню мить міняв напрямок удару. Та ще встигав і повчати:

- Не став шаблю впоперек удару! Тримай м’якіше!

- А я й ставлю косо, - відказав на те Санько. - А так умієш?

Він ковзнув шаблею по Грициковій зброї, а коли вона от-от мала дзенькнути об ефес, зненацька з силою натис на руків’я. Грицикова шабля вирвалася з рук і відлетіла на кілька кроків.

- Отакої! - обурився Грицик. - А я саме збирався показати цю хитрість тобі!

- Тю, я її давно вже знаю, - пхикнув Санько.

- Хто тебе навчив? - ревниво поцікавився Грицик. Він був переконаний, що з усіх козаків лише Швайка вмів так ударити. Ну, може, ще Вирвизуб.

- Кажу ж тобі - дідо навчив.

- Ану, давай ще!

Проте змагатися далі не судилося. Прочинилися двері, і з землянки визирнув Остап.

- Гей, козачата! - гукнув він. - Обід вичах!

По обіді дід Кудьма розгладив бороду і зажадав:

- А тепер розкажіть усе, як воно було на Кам’яниці. Тільки не перестрибуйте з п’ятого на десяте.

Остап зі Швайкою перезирнулися.

- Розказуй ти, - сказав Остап. - Я - що? Я надійшов в останню мить.

І Швайка почав розповідати.

З його слів виходило, що все почалося з діда Кібчика. Наприкінці вересня той вициганив у Вирвизуба дві плоскодонки, гукнув своїх воронівців і заходився разом з ними гасати вгору та вниз по Дніпру. Братчики вже й обурюватися почали, бо ж треба було знаходити якесь затишне місце і влаштовуватися на зиму - а дід гасає, мов курка з яйцем. Проте дід Кібчик на ті кпини не зважав. Закінчилося тим, що одного дня він прихопив з собою ще й Вирвизуба і