Ольга Юліанівна Кобилянська - Апостол черні

Юліяна нема нічого відповідного», — сказала Марія, оглядаючись заклопотано і безпомічно округ себе, коли за батьком і братом зачинилися двері.

«А, може, і є…» — обізвався тут молодий Зарко і в кутиках його уст вздрігнулось збиточно.

«Що, що, що?» — перебігло цікаво з уст до уст і все кинулося до молодого чоловіка з питанням за дарунком для брата. Та сей, всунувши руки в кишені, станув перед ялинкою і почав її так пильно оглядати, неначе на ній появилося нараз щось досі невидиме. «Гарна ростом, — сказав лише, а опісля ще додав: — І ростом, і листям». І більше не міг з нього ніхто нічого видобути.

................................................................

Коли батько Цезаревич увійшов з сином до своєї кімнати, указав йому місце: «Ти сідай, а я добуду то, що ховав для тебе від хвилі, як тебе уклали мені на руки з словом „син“». З тими словами він видобув ключик з грудної кишені, отворив одну шуфляду свого старого бюрка, вибрав відти, з маленької, оксамитом обвитої скриньочки, один перстень, котрий лежав між золотом, якимось ланцюжком і хрестом-відзнакою… для військових і передав його Юліянові.

«Отеє дарунок тобі, сину, в сьогоднішній вечер, в котрий справив ти мені таку радість твоїм приїздом».

Сей зачудувався, перебираючи перстень, якого ніхто не бачив у батька… і оглянув його цікаво зі всіх сторін… дякуючи остаточно… кількома теплими словами за нього. «Се чистий правдивий рубін, тату, скризталізована кров… який гарний і цінний! Ви се знаєте, тату!»

«Так, мій сину. Сей перстень одержав мій батько, а твій дід, Юліян Цезаревич від свого полковника в молодім віку, будучи тогді його улюбленим ад’ютантом, а потім і мужом його одинокої дитини — доньки, а твоєї бабки. Держи його в чести і носи в чести, — додав поважно, майже строго. — Будь сильний і відпорний проти всяких спокушень, звідки б вони і не грозили тобі. Мій батько був таким до хвилі доки — доки не стягнули йому цю дорогоцінну пам’ятку з пальця» — тут він урвав і сів на крісло перед своїм бюрком, схиливши голову на груди, ніби застановлюючись на хвилину.

«Кажіть що про діда, батьку! Ми всі майже нічого про нього не знаємо. Не ховайте нічого, а мені би так мило було про нього, його особу, перебіг його служби і все його дотичне дізнатися, — просив, вп’яливши очі, з виразом щирого прохання, в батькове лице. — Я не хлопець вже, як самі сказалисте, а мужчина, як офіцер знаю я також, що значить офіцерська честь і що її треба більше зберігати, чим життя».

Коли батько заховувався все ще мовчаливо, Юліян додав: «Я скажу тепер, що я рад, що був і у війську. Воно причинилося до того, що не буду в своїх осудах одностороннім, якби се міг буть цивільним. Той апарат названий „військовість“, чи армія, про котре говорять зчаста-густа як про щось поверховне з погордою, він страшний своєю консеквенцією, повагою, строгістю, дісципліною і тактикою життя і смерти» — і тут він вмовк. «Я вам перебив, тату… простіть. Дід був військовим, а що я саме ношу ще на собі отеє-то… — при тім указав на уніформу на собі… — То мимоволі насунулись мені висказані думки на уста. Оповіжте мені дещо про мого діда, про котрого приходилось мені зачувати, що цікавить і подражнює мене. Сей гарний перстень з камнем барви крови буде в мене в помешканню і свого рода талісманом. Не так, тату?»

«Ні».

Батько, годинникар, підняв голову і заперечив: «Але пожди». Він піднявся з свого місця, витягнув з нижчої шуфляди того свого бюрка якийсь зшиток і сказав: «Отеє я від кількох років списував для тебе, а коли розпочалась в мене хороба, я приспішив і докінчив. Писав уривками. Багато, про що я писав, переживав я сам… дещо розказували гідні і правдосвідомі люди, дещо моя сестра і її муж і, як би воно не було сину, се все є правдою. Багато дечого, що видавалось мені в хлоп’ячих літах неймовірним, я пізніше зрозумів і уложив тобі так як слід розуміти. Прочитай і йди дальше, як ішли твій дід й батько. Читай хоть сьогодні, хоч завтра. Коли хочеш. Перстень і отся рукопись належуть до себе. За годину-дві прочитаєш. Я писав без огляду на яку-небудь „стилістику“, а писав просто, як знав і відчував я, годинникар».

Юліян, вчудований несподіваним батьковим ваявленням, переглянув рукопись. Батькове письмо було чітке, а зацікавлений до живого, він, не надумуючися довго, усів близько стола, присунув лампу, щоб бачив ліпше, і почав читати:

«Я лиш одну сцену маю в пам’яти, що врилася мені на ціле життя в душу, а то сцену з моєю бабунею… — так почав батько-годинникар свої записки… — що бачив її в діточім віку, бо мені тоді було не більш як десять-одинадцять років, кажу мою бабуню, бо своєї матері я цілком не знав. Моє уродження поплатила вона своїм молодим життям. Та моя бабуня, а твоя прабабуня, яку безперечно добре пам’ятаєш, бо хоронила тебе не один раз перед моєю строгістю, і котра вийшла в дуже молодім віку за старшого військового, а то за полковника, під котрим служив мій батько, заміж, привезла нас обох, т. є. мою одиноку, тоді 15-літню сестру (власне тету Зоню Рибко в горах) і мене на похорон нашого батька. Він лежав в мешканню одного високопоставленого, хоч тоді ще молодого урядника гірництва, поляка Альфонса Альбінського, при копальнях криці в горах на Б. у властителів братів фон Ґанинґаймів, про котрих господарку і життя ти дещо чував, а з часом, оскільки це нас українців може обходити, і більше зачуєш.

Отеє повторяю.

Ми прибули на похорон нашого батька,  щ о   в і д і б р а в   с о б і   ж и т т я   в л а с н о ю   р у к о ю   внаслідок нещасливої гри в карти, в палаті вищеназваних братів фон Ґанинґаймів.

Бабуню покликали телеграфічно, а вона, забезпечившися більшою сумою грошей, забрала нас обох і ми поїхали.

Як, що? спитаєш, мій сину?

Тут було писання перерване, неначеб годинникар поглянув розпаленим грізним оком на читача.

Як знаєш, бранка відбувається щороку.

Щороку їздила комісія асентирункова в свій час на означені місця. Складалася вона, як відомо, з небагатьох військових осіб, а головно з штабового лікаря, кількох вищої й нижчої ранги військових добродіїв, а між ними в той час був не хто інший, як мій батько Юліян Цезаревич. Давними часами — про теперішнє не кажу — брали деякі лікарі, де давалося, при бранці потайки хабарі.