Галина Костянтинівна Вдовіченко - Купальниця

— тихо сказала жінка.

Кароліна залишила їх на тарілці, поруч із жовто-рудими час-

точками. Жінка тримала одну у висохлій руці, її пальці ледь

помітно рухались. Їй не потрібна була допомога, вона лиш хо-

178

тіла торкатися соковитої м’якоті, вдихати аромат життя. По-

чищені мандарини, їхній запах нагадали Кароліні про те, як

давно вона лежала у ванні в оточенні помаранчевих квітів.

У львівській квартирі вона користувалась лише душем, а ци-

трусові купання залишилися у минулому.

Олег сидів, відкинувшись на спинку крісла й заклавши руки за

голову. На ліктях випинався розтягнутий трикотаж домашньої

кофтини. Ще трохи і рукави його светрів торочитимуться, як

у Сашуні. Навушники надійно затуляли від нього світ, давали

можливість нічого не чути і не помічати навколо. Його дедалі

частіше можна було бачити за тою щільною огорожею з чор-

них кругляків, що боронили його від дійсності. Від ранкової

пригніченості на обличчі не залишилось й сліду. Йому було за-

раз добре. На екрані миготіли важкі черевики американських

піхотинців, багнюка, мокрі футболки та колючий дріт і, мабуть, лунала музика, бо Олег чомусь тоненьким голосом з комічни-

ми руладами підспівував, демонструючи повну відсутність слу-

ху, аж поки Кароліна пізнала: о-оу-ооу — ін зе амі… на-ау…

Це був не фільм — музичний кліп «In The Army Now».

Піднялась нагору, накрилася ковдрою і спробувала засну-

ти. Їй заважав спів Олега. Потягнулась по «беруші», які вида-

ють у літаках під час тривалих перельотів. Восени Олег знай-

шов у бардачку свого авто авіанабір — гнучку, непроникну

для світла маску-окуляри та м’які затикачки у вуха. «Бережи

вуха, беруші», — пояснив їй. «Тоді вже «бервуха»», — випра-

вила вона. Не уявляла тоді, що сама колись користатиметься

тим набором до сну.

Маска затулила очі, бервуха стишили всі звуки. І все одно

не могла заснути. Зсунула маску на чоло, виставила на мобіл-

ці будильник на сьому, знову насунула на очі м’які шторки.

Завтра о восьмій ранку вона має бути на телебаченні.

Дві людини в одній кімнаті, обидві із затуленими вухами…

Один з них Олег, друга — вона. Фантастика.

179

5

О восьмій, звісно, не почали. Усталена українська традиція

приступати до діла поступово і тут далася взнаки. О п’ятнадцять

хвилин по восьмій ще нікого до студії, де проходило прослу-

ховування, не викликали. Півтора десятка довгоногих дівчат зі

складним макіяжем на гарних обличчях перемовлялись зі сво-

їми супутниками та одна з одною. Крутилися перед дзеркала-

ми вздовж холу, поправляли волосся. Кароліна чула уривки

фраз, з яких дізналась чимало корисного. Сьогодні — «дівочий

день», хлопців дивилися вчора. Конкурс на заміщення вакан-

сії ведучих ранкової програми триває. Претендентів навмис-

но запрошують на ранок, бо саме о такій годині комусь з них

доведеться працювати, тому комісії з трьох осіб — вони вже ні-

бито на місці — важливо побачити, як виглядають дівчата са-

ме тієї години, коли більшість львів’ян лише прокидаються

і вмикають кавоварки.

Першу, яку запросили до студії, довго не тримали. Вона ви-

йшла розпашіла й заскочена. До неї одразу кинулись із запи-

таннями: «Ну що там? Що казали робити?» — «Дають книжку, просять прочитати уривок». — «А про себе щось розказува-

ла?» — «Ні, про себе ніхто не питав. Там такий лисий сидить, прискіпується, — попередила дівчина. — «Досить! Досить!» —

передражнила вона. «А результати коли?» Знизала плечима, і за сумку, і бігом, поки сльози не бризнули з очей.

Коли дійшла черга до Кароліни, комісія вже помітно вто-

милася. Так принаймні їй видалось, коли вона переступила

через усі чорні переплутані кабелі на підлозі і зупинилась під

яскравим світлом. З лівого боку гріло, там працював обігрі-

вач «УФО», праворуч тягнуло холодом. Павільйон не опалю-

вали. Пахло кавою.

За столом навпроти повний дядько в окулярах гортав па-

пери. Лисого, схожого на Брюса Вілліса, цікавило, чого кава

не солодка. «Руслано, ми що, цукру не маємо?» — запитував

180

когось у глибині студії, відставляючи вбік горнятко. Серед

дядьків була одна жінка — струнка й доглянута. Вона одна

відповіла на «Доброго дня!», а чоловіки озвались не одразу.

— Скільки вас ще там? — запитав лисий, висипав вміст па-

перового пакетика в горнятко та помішав ложкою.

— Троє, — відповіла Кароліна.

— Так! — зупинив він розмови, тричі плеснув у доло-

ні. — Увага! Ще трохи, — це до своїх колег. І до Кароліни: —

Готові?

Кароліна підтвердила кивком.

Жінка вийшла з-за столу і ходою Марини, досконалою хо-

дою дружини брата, наблизилась до Кароліни:

— Ось книжка, прочитайте нам кілька речень з неї. Про-

сто уявіть, що поруч друзі. Ви серед своїх. Читайте без над-

риву, без пафосу.

І повернулась за стіл.

Кароліна розгорнула невеличку книжку з потертими кути-

ками. Текст починався з великої літери Ц, забраної у фігурну

рамку.

— Це дивне почуття, що затопило мене солодкою млістю,

я не зважуюсь назвати гарним і суворим словом — печаль, —

Кароліна зупинилась і глянула на людей за столом.

Перед Брюсом Віллісом парувало горнятко. Жінка охопи-

ла себе руками і уважно слухала, не зводячи очей з Кароліни.

Дядько в окулярах дивився у папери.

Кароліна повернулась до тексту.

— Це почуття таке повнокровне і таке егоїстичне, що ме-

ні соромно за нього, а печаль завжди видавалася мені шля-

хетною. Я ніколи її не знала — почувала звичайно нудьгу, жаль, зрідка докори сумління. А тепер щось огорнуло мене

ніжно-тремтливе, наче шовк, відмежовуючи од інших людей.

Ніхто не зупиняв Кароліну, у студії було тихо — ані шур-

хоту паперів, ні стукоту горнятка об стіл. І вона провади-

ла далі:

181

— Того літа я мала сімнадцять років і почувалася безмеж-

но щасливою. «Рештою світу» для мене був мій батько та йо-

го коханка Ельза…

— Так! — пролунав жіночий голос. — Приблизно так це

має виглядати.

Кароліна опустила книжку.

Жінка підхопилась, стрімко повернулась до Кароліни. До-

сконала хода у пришвидшеному варіанті.

— Ось тут, — вона показала за її спину — стелаж з книж-

ками. Ведуча заходить у кадр, знімає з полички книжку, у книжці — закладка. Читає уривок. Абзац-два, не більше. Ка-

же: «Це Франсуаза Саган “Здрастуй, печаль!”». Для прикла-

ду. І далі фраза: «Нехай у вашому новому дні буде хоч дві сто-

рінки доброї книжки!»

— Трохи задовга фраза, — перериває її лисий.

— Як на мене нормальна, — не погоджується