Василь Миколайович Шкляр - Маруся

— Від кого? — спитав коваль.

— Він знає.

— Добре. Глядіть, не заблудіться. Тут дві версти.

Халабуда покотила далі, та раптом з її темної пройми полетіло щось чорне прямо в Мирона.

— Держи на згадку! — крикнув коваль. — Знадобиться в дорозі!

Піймавши дрантину, Мирон побачив, що це ковалева свита — тепла, підбита клоччям, вона навіть тримала в собі тепло коваля, який щойно зняв одежину.

Кибитка щезла в темряві, Маруся й Мирон дивилися їй услід, поки не затих скрип коліс.

Вони лишилися вдвох серед безмежної тиші, серед безкрайої ночі, серед усього світу, в якому, здавалося, крім них, немає більше нікого. Притулившись одне до одного й ловлячи губами губи, вони відчували себе однією істотою, і від того було блаженно та страшно.

— Ти злижеш з мене всю сажу, — сказала вона.

— То й що?

— Мені ще треба побути хлопцем.

— Для чого?

— Побачиш.

— Я обережно. Я тільки в родимку…

— У мене паморочиться голова. Ми не втрапимо до хутора.

— Втрапимо, — сказав він. — Бігме, втрапимо.

Взявшись за руки, вони пішли в той бік, куди показав коваль.

Дорогою Мирон запитав:

— Що з нашою армією? Де мій курінь?

— Втішного мало. Як оддали Київ, все покотилося вниз.

Маруся сказала, що вона з регулярною армією більше не співдіє, але проведе Мирона в район Липовця. Саме там перебуває його бригада. Тоді не зім’яли самих денікінців, то тепер маємо два фронти. 14-та совєцька армія, що йшла від Одеси, вже з’єдналася з 12-ю, яка була біля Коростеня. Галицьке військо опинилося між двома ворогами: з півночі насідають червоні, від півдня — білі.

— Прокляття! — вилаявся Мирон. — І знов два фронти. Доки це буде? Хто витягує цей злий жереб?

— А ти не знаєш? — спитала Маруся.

— Не знаю. Скажи.

— Українці мають два уряди. Наддніпрянський і галицький. Вони обидва сидять у Кам’янці та гризуться між собою. Тому для власної безпеки галицький уряд тримає біля себе бригаду січових стрільців і два курені піхоти, а наддніпрянський — бригаду гайдамаків та Юнацьку школу старшин. І це тоді, коли у вирішальних боях з ворогом часом бракує сотні-другої вояків. А ти кажеш жереб.

Маруся не сказала йому, що насувався ще й третій ворог. Можливо, найстрашніший. Сам побачить.

Жереб, жереб… Зате їм випала ніч, яка годила в усьому. Пройшовши зо дві версти через луки й пасовиська, вони побачили на пригірку обриси дерев, над якими високо задер дзьоба колодязний журавель. У садку за плотом стояла хата.

Дід Чепурний ще був не глухий і до того ж хороброго десятка, бо відчинив їм на стук, не питаючи, хто прийшов. А навіщо? Якщо свої, то ласкаво просимо, а якщо чужі, то влізуть і так — хоч у вікно, хоч у каглу[46].

Він засвітив каганця, і вони побачили приземкуватого, але ще міцного дідка, який, мов ангел, був увесь білий. Біла полотняна сорочка, білі спідні, біла борода й вуса, біле, як пух, ріденьке волосся на голові.

— Ми від отамана Чорного, — сказала Маруся білому дідові. — Він просив, щоб ви підказали нам, як переправитися на той берег.

Дід Чепурний тихенько закректав, мовляв, це не така проста штука, як декому здається, але посадив їх на лаву, сказав, що треба подумати, хлопці (Марусю він, звісно, мав за підпарубка), а поки що вам годилося б підкріпитися. Саме тут вичапала од печі бабуся, теж чепурна, в очіпку, чемна, привітна — замість бурчати, що їх розбудили, не дають спати, бабуся сказала, що зараз насипле їм пшоняної каші та юшки з ляща, більше нічого такого немає, гостей не ждали, але чим хата багата, — туркотіла, як голубка, бабуся і вже бряжчала ложками у миснику.

Гості спершу відмовлялися від частування, а потім, побачивши, що дідові з бабою це буде приємно, сіли до столу. Мирон, ще як зайшли до хати, зняв свого стрілецького кашкета, а Маруся вибачилася, що не може скинути капелюха, бо голова в неї перев’язана, і тепер, сідаючи до столу, ще раз попросила вибачення.

— Сильно зачепило? — спитав дід Чепурний.

— До свальби заживе.

— Бач, стара? Уже й діти воюють, а ти мене не пускаєш, — з жалем промовив дідусь. — Хіба ж я не козак?

— А з ким же ти хочеш воювати? — спитала бабуся.

— Та мені з ким-небудь, аби за Україну, — сказав білий, як ангел, дід і розправив плечі, мов крильця.

Виявилося, що на хутір Вищенький ще не заходили ні червоні, ні білі, сюди навідуються лише повстанці. Тут, на хуторі Вищенькому, визнається тільки отаманська влада. Верховний ватаг у них Чорний, є ще й менші отамани, а тієї чужої влади, що десь там у Києві чи в Баришполі, вони не знають і знати не хочуть. Чули, що в Україну прийшов якийсь московський «єнерал Никін» і начебто хоче повернути царя.

— Чи то правда? — спитала бабуся, дивлячись на них цікавими, як у пташки, очима.

— Правда, — сказала Маруся. — Кожне хоче тут свої порядки заводити. Були червоні, тепер прийшли ще й білі москалі.

— Бач, а ти питаєш, проти кого мені воювати? — білий дідок наче аж зрадів, що «прийшли москалі». — Мені б оце скинути годочків із десять…

Та бабуся махнула на нього рукою.

— А то правда, — допитувалася вона, — що в тих никонів пагони з чистого золота?

— Брехня, — сказала Маруся. — У їхніх рядових погони пошиті з червоних жіночих спідниць. А в офіцерів такі само, тільки зверху покриті сухозліткою.

— З жіночих спідниць? — перепитала бабуся і раптом так засміялася, що ледь не погас каганець.

Дідусь, заразившись сміхом старої, і собі затрусився, наче від лоскоту, а з ними засміялися й Маруся з Мироном.

— То кого ж вони зібралися звоювати, як у них пагони з жіночих спідниць? — витираючи пучками сльози, дивувалася бабуня.

— З жінками вони й воюють, — сказала Маруся. — По скринях та по чужих мисниках лазять. Грошей шукають.

— От гаспиди! А гроші теперечки які в ціні?

— Гривні, бабуню, — сказала Маруся.

— Я таких ще й не бачила.

Маруся дістала десь спідсподу киреї дві блідо-сині кредитки по сто гривень і простягла бабусі. Та помацала їх, уважно роздивилася на світло — обережно