Ярослав Йосипович Мельник - Далекий простір

усе це скінчилося. Через якийсь час, на дев’ятій тисячі днів другого сектора п’ятого числення, група молодих людей під проводом Самюеля Віхтінштейна створила «школу істини», в якій кільком десяткам сліпих роз’яснювали існування далекого простору, факт їхньої сліпоти і будову мегаполіса. Цей випадок менш відомий, але не менш характерний: п’ятеро найздібніших учнів, які зрозуміли «всю істину», а головне повірили в неї, закінчили життя самогубством. Решта вийшли зі «школи істини» з такою травмою свідомості і плутаниною в голові, що знадобилося спеціальне лікування у психософних диспансерах. «Хворих» лікували електрошоком, затьмарюючи пам’ять про те, що вони дізналися, а також застосовували метод «зворотного навіювання». Повноцінними жителями суспільства вони так і не стали. Без особливих наслідків навчання минуло лише для невеликої групи тих, які відставали і були не здатні, незважаючи на старання вчителів, зрозуміти, чому і навіщо їх вчать. Ці, повернувшись у своє середовище, швидко знову адаптувалися і жили, більше не згадуючи про дивний епізод у своєму житті.

Можна навести ще безліч подібних прикладів, коли зрячі не витримували тяжкості знання і, ні про що не думаючи, бігли «ділитися істиною». На жаль, сліпих завжди охоплював жах від навіюваних їм «прозрінь». Одного з таких просвітителів, у дев’ятому численні, вони навіть убили.

До чого вся ця розмова? Останнім часом у багатьох зрячих знову стали виникати думки про людяність – нашу і всього нашого ладу. Про це воліють не говорити, але краще нарив розкривати відразу, бо немає нічого гіршого, ніж замовчування внутрішніх конфліктів. Кожен із нас має право запитати: а чому я належу ніби до вищої раси? За яким таким правом я з дитинства приречений на безмежну владу, багатство, блага життя? І чому я, не ворухнувши пальцем, опиняюся на самій вершині піраміди, в той час як сліпому, щоби просунутися на один щабель у самому низу, треба покласти життя? Нарешті, що це за суспільство, в якому мільйони не знають, не відають, не підозрюють про головне: про світло, про зорі, про те, хто ними всіма керує? І яке я маю право тримати в невіданні розум, свідомість стількох людей? За яким правом мільйони уподібнені до баранів, навчених у межах від і до?

Комусь може бути вигідно подати зрячих як чудовиськ, нахабних і хитрих монстрів, що як зіницю ока бережуть головну таємницю від мільйонів. Але чудовиська ми чи ні – про це дозволено судити лише тому, хто опинився в нашій шкурі.

Так, сторонньому оглядачеві наш лад, той ґрунт, на якому тримається життя Державного Об’єднання, мегаполіса, може здатися жахливим. Але ми – ми живемо всередині системи, кожен із нас, щойно народившись, потрапляє в полон залізних обставин. Наше становище, наша влада, не кажучи вже про наш зір, обрані не нами особисто. Так само і таємниця, яка відгороджує нас прірвою від світу сліпих, не нами вигадана. Це реальність, із якою ми змушені рахуватися, ми зустрічаємо її на кожному кроці, вже утверджену, варто ступити в межі мегаполіса.

Звичайно, не секрет, що серед зрячих були і є люди, яких не надто хвилюють усі ці питання. Вони спокійно, не відчуваючи при цьому жодних особливих почуттів, дивляться на натовпи сліпих, які сновигають по всіх рівнях. Але про що це говорить? Ті почуття жалю, здивування, протесту, про які йшлося вище, – ці дуже сильні почуття піднімаються з самої глибини людини. Але як довго може жити сильними почуттями людина? Сто днів, тисячу, десять тисяч днів? До того ж сильне почуття вимагає виходу – але де він? Вихід лише в тому, щоби боротися. Але з ким? З ким і з чим потрібно боротися? Що потрібно робити?

Сліпота – річ фатальна. Так, ми приховуємо від сліпих своє знання про світ, і ця різниця між тим, що знаємо про світ ми і що знають вони, неминуче створює між нами непрохідну прірву. І не можна звільнитися від мимовільного відчуття, що мільйони сліпих, які снують рівнями, – це мурахи, чужі нам істоти з абсолютно чужим нам і незрозумілим життям.

Чи погані наші відчуття? Можливо, вони погані, але вони є. Є рок, що нависає над сліпими, над мегаполісним світом, над усіма нами. Доки ми почуваємося героями і володарями світу, ми несемо відповідальність за все. Але, слід зауважити, чуття всемогутності, яке приходить до зрячого, що споглядає керований ним світ із висоти пульта Електронного Управління, – це почуття оманливе. Про що говорять спроби зрячих зруйнувати бар’єр таємниці? Як реагує психіка сліпого на одкровення? Чи може наша власна психіка витримати проживання серед сліпих?

Доки ми уявляємо себе всесильними, до нас можуть підкрадатися комплекси провини. Але чи ми, так само як і сліпі, не підвладні долі? Більше того, чи не стоїмо і ми перед лицем найбільшої з таємниць, нами не розгаданої?

Змалку ми засвоюємо, що світ – це мегаполіс і Тихий Куточок біля його підніжжя; що наше, зрячих, життя – це підготовка до служби і потім саме служіння в мегаполісі, на його верхніх щаблях. Ми і не замислюємося, а чому, власне, так. Поринувши в солодкість щоденного, знайомого існування, ми перестаємо думати глибоко. А може, і не хочемо. Не хочемо руйнувати свого усталеного щастя.

Але коли вже питання про нашу провину, про нашу «жорстокість» підступає нам до горла, чи ми не повинні отямитися? Чи не повинні запитати: а звідки, власне, взявся мегаполіс? Адже не може бути, щоб він був вічно. Звідки стільки сліпих, що населяють його, плодять усе нові й нові мільйони, які будують своїми руками, хай і під нашим керівництвом, все нові рівні, нові квадрати? І ще запитати: а чому вони сліпі? Чому вони народжують сліпих? Чому мегаполіс так задуманий, що без управління зрячими життя в ньому відразу згасне? Чому не можна розповісти сліпому про світ? Чому він нічого не зрозуміє? Або якщо зрозуміє, чому збожеволіє, не зможе далі нормально жити? Нарешті, чому ми, зрячі, бачимо?

Якщо подумати глибоко, ми всі підвладні року, підвладні якійсь незбагненній таємниці. І вже одне це має зняти з душі кожного з нас тягар провини. Якщо ми і винні перед сліпими, то «провиною безвинною». Як тільки може бути «винен» той, хто бачить світ, перед тим, хто його не бачить. Але хіба це ми створили сліпого сліпим?

З іншого боку, зберігаючи головну таємницю, ми ще керуємося і гуманними міркуваннями. Легко судити про добро і зло тому, хто охоплений почуттями. Для Самюеля Віхтінштейна «добром» було його пекуче «почуття справедливості», він хотів поділитися істиною «з