Люко Дашвар - Мати все

Зиркнув скоса. «Ти ба! Сидить собі, ніби їй хто мільйон винен! Сумку з залишками коньяку й банками якимись до грудей притисла, губки докупки, очі крізь лобове скло. Що ти там побачила, сучко?! Кобеля?…»

«Стас п’яний… П’яний, – гойдалися Лідині думки. – Аперитив. Кампарі змішав з абсентом. За обідом горілка. Кепські справи! Можемо не доїхати. Однаково. Надто тепло. Задуха… Повітря скінчилося. Зате є коньяк. Із нотками… квітів і ванілі…»

Після двох годин мовчазного руху «тойота» й далі плазувала лісовим шляхом. Попереду – навіть спомину про цивілізацію.

Стас раптом натис на гальма. Вискочив з автівки. По капоту кулаками…

– Усе! – кричав у ліс. – Капець! Дістали! Не поїду! Не хочу! Все! Фініш! Аут! Крапка! Повний алєс капут, мать вашу!

Ліда відчинила дверцята. Випала в глибокий сніг.

– Я… За кермо можу… сісти…

– Ти?! Ти можеш! І сісти! І лягти під кого завгодно!

– Що ти кажеш?… – сиділа в снігу.

– Шльондра!

– Ти сам…

– Я?! Я?!

– Стасе…

– Я ні з ким! Ти зрозуміла?! Ні з ким не трахався з цих тупих тварюк! Не віриш? – повернувся в бік, звідки їхали-трусилися. Махнув рукою. – Ану! Повернися до них! Запитай! А ти…

– Стасе…

– Шльондра! Ненавиджу!

– Ти сам привіз мене туди.

– А я випробував тебе! Ти зрозуміла, Лідо Вербицька?! Я випробував твою вірність, і ти…

Ліда задихнулася, поплазувала до Стаса.

– Я не хотіла, не хотіла туди їхати…

– Ти?! Ти не хотіла?! Та ти всю дорогу аж трусилася від хоті!

– Я боялася зіпсувати тобі свято. Я не хотіла…

– Хто не хоче, на тих жеребець не заскоче!

– Припини!

– Як лисий? Кльовий чувак? Щось новенького дізналася? Пози там, особливі пестощі. Ану, Лідо! Поділися з чоловіком!

– Я відбивалася, та він сильніший… Він зґвалтував мене! – закричала так відчайдушно, що сніг із гілок посипався.

– Брехня!

– Ні! Ні! – кричала і плакала. – А ти… Де був ти? Чому залишив двері номера відчиненими? Навіщо дозволив цьому огидному… огидному увійти? Спостерігав? Ти спостерігав?

– Так! – агресивно. – Я мав пересвідчитися, що ти…

– Чому ж ти не зупинив його? Чому?!

– Я намагався, але двері були замкнені…

– Тобто…

– Лисий зайшов і замкнув двері. Я не міг… – заплутався. Смикнувся – бреше! Підбіг до Ліди, ухопив за комірчик, смикнув до себе.

– Ти брешеш! Брешеш! Ті козли нікого силою не беруть. У них товариство добровільного збочення. Ти брешеш!

– Ні…

– І оргазму не було?

– Ні! – закричала і враз протверезіла. Оргазм був. Прекрасний і потужний, як цунамі, накрив – не втекти. І не забути. Зі Стасом такого – ніколи… За що? Як тепер із цим жити?… А він… Він буде з нею жити?

Ухопила Стаса за руку.

– Тільки не покидай…

Стас відштовхнув її з такою силою, що Ліда знову впала у сніг. І так їй там добре, так затишно і безпечно, що аж сльози на очі. «Може, моє місце тут? Заспокоїтися вже, Господи, і забути про все навіки. Бо – скільки ще? Навіщо? Вже не можу. Хай буде тиша…»

І тихо. Так тихо, що Ліда перелякалася. Вишкреблася з кучугури. Навкруги. А Стас де? Порожня, як жінка після аборту, посеред лісового шляху скніла «тойота», блимала безпомічними фарами і в їхньому непевному світлі попереду ще бовваніла темна чоловіча постать. Стас пішки йшов геть.

Ліда – за кермо. За Стасом услід.

– Стасе… Зачекай!

За півгодини дурної забави Стас змерз, як цуцик. Ліда їхала слідом, кричала у відчинене вікно:

– Я благаю… Благаю тебе! Їдьмо додому.

Стас зупинився так несподівано, що Ліда мало не втоптала його «тойотою» в сніг. Жахнулася. По гальмах. Вибігла з автівки, трусилася, тягла чоловіка з-під коліс.

– Ти живий? Стасику! Ти живий?!

Лютий, як смерть, Стас, вишкребся з-під автівки, мовчки сів за кермо. Ліда ледь устигла вскочити в салон – двері зачиняла вже на ходу. «Тойота» зірвалася з місця і полетіла. Певно, їй самій уже остогиділо бути єдиною ознакою цивілізації посеред німого засніженого лісу.

До міста дісталися за дві години до Нового року.

Зазвичай Зоряна від’їжджала до рідного Львова напередодні католицького Різдва й поверталася в перших числах січня, але цього року вона придбала у Києві невеличку однокімнатну квартиру на Оболоні й тільки-но встигла перекроїти простір за своїм світосприйняттям, тому на середину грудня лишилася без копійки і вирішила не їхати до рідні з порожніми руками. До того ж вона ніколи не зустрічала Новий рік на славетному київському Майдані, а це ще той досвід. Тож на тридцять перше грудня нові плани Зоряни були такими:

1. Забігти до Ліди Вербицької, хоч пані Ліда й скасувала запрошення через хворобу. Привітати хвору колегу і затриматися в неї хвилин на п’ять – не більше.

2. На дванадцяту добігти з Подолу до Майдану і там, у компанії тисяч незнайомих людей кричати: «З Новим роком! Ура-а!», лякатися гуркоту феєрверків і відчувати себе маленькою щасливою дитиною у вихорі загального щастя.

За годину до Нового року з тортом і шампанським збуджено-радісна Зоряна підбігала до дому Ліди Вербицької і тут, просто у дверях під’їзду, зіштовхнулася з молодим мужчиною настільки «хутряним» – і шапка, і дублянка, і рукавички, і унти – що не втрималася.

– З Новим роком! Ви, певно, із Полюсу…

– А ви, певно, та сама львівська гонорова красуня Зоряна… – скептично всміхнувся чоловік, відсунув шапку з очей. Очі сміялися.

Зоряна остовпіла:

– Чекайте. Звідки ви мене знаєте?

– Я вас не знаю, сонечку, але чую про вас уже місяців зо два. Мій турботливий товариш Стас Скакун дуже переймається моєю принциповою позицією вічного холостяка. Сам женився, дурник, тепер мріє, щоб я повторив його шлях, і все намагається знайомити мене з такими-от…

– А… То ви Олег!

– Бачу, вам теж про мене нашепотіли. Тоді… Ну… Вважатимемо, що познайомилися. Вражений! Ну, їй-богу, вражений. Бажаю щастя. А ви… До них? Вони ж скасували запрошення.

– Пані Ліда захворіла. Було б нечемно не привітати… Я лишень на хвилину. Мене вже чекають… В іншому місці.

– Добре вам. А я всі плани відклав, щоб оце до ранку сидіти в сімейному гніздечку Стаса і робити вигляд, що ви мені подобаєтеся до божевілля.

– Співчуваю… – Зоряна до дверей.

Олег ухопив її за руку.

– Чекайте. А пошиймо їх у дурні.

– Як?

– Вони ж упевнені, що ми не знайомі.

– Даруйте, але ми справді…

– І хто про це знає?

За півгодини до півночі Ліда горіла від високого градусу. А що – хіба маленька, щоб у тому готелі голою біля відчиненого вікна стояти? Лежала на дивані, очі в стелю.