Роман Іванович Іваничук - Торговиця

її місце проступив із сутінку забуття образ чорноокої кучерявої дівчини, з якою він колись провів незабутній матуральний вечір у Міській музичній школі.

Над чорною ямою гето ще курилися ядучі дими й проникали згарним духом крізь провулки до найглибших закутин Міста, згірчуючи й без того гіркий настрій городян, котрих стало на третину менше.

Нічний лемент людей, які живцем гинули у вогні, не переставав звучати в пам’яті містян, ще глушили слух скорострільні черги, що долунювали з Шепарівського лісу; перестрашений люд ховався по домівках, спорожнілими міськими магістралями гуляли бездомні собаки — й Олесь вибрався з патоки липкого страху, який ущерть затопив усе Місто, на безлюдні зарінки над Прутом. Не привітався з паном Геродотом, який ще не вилабудався із твані безнадійної печалі — стояв на ганку свого будинку й нікого й нічого довкруж себе не бачив і не чув; проминув і машиніста Антошка Дзівака, який ніби приріс ліктями до парканного дашка, не перестаючи виглядати своїх дітей.

А їх, близнят Емілії й Антошка, Олесь як ніколи раніше виразно уздрів тепер: Казя, розлюченого на свою долю за те, що вгараздила його у змішану польсько–українську сім’ю й примусила молитися двом богам, а він не бажав роздвоєння, вибрав одного і мстився на тих, які сповідували іншого Бога; сповнений ненависті його погляд проймав Олеся й цієї миті, як він минав галявину серед верболозів, де колись мало не зазнав смерті з рук Казя; і теплим леготом повіяло в його душі, коли згадав Нусю Дзіваківну, яка його врятувала...

А там далі, а далі — росяна левада, і вони обоє з Нусею, змучені цілонічним вальсуванням і запалені, мов смолоскипом, жагою любові, падають у росу й обоє чекають гарячого спалаху й жаліють водночас одне одного — в цю мить солодких згадок Олесь втямлює, що не панна Москалівна з піднебесних мрій, а земна Нуся була його першим коханням...

І вже немає їх обох, розгубилися в розбурханому світі, й він теж загубився у своїх тарапатах, а вийти воїном на відкриту дорогу ще не має ні сил, ані рішучості.

Й забрів Олесь на Торговицю — там тепер збиралися люди не для торгів, а ділитися своїм страхом і бажанням почути бодай якесь провістя — добре чи лихе.

Й побачив він, як біля пивної ятки вискочив на бочку кустратий чоловік з блудними від перепою очима й глаголив голосно, щоб його всі почули і запам’ятали, що говорить Гаврилко з Каштанового провулка.

«Не скнійте, люди, роздрухайтесь, — горланив він, — підійшла вже черга і до нас, хіба ви не читали розклеєних на телеграфних стовпах червоних плакатів із списками засуджених до розстрілу заложників: за диверсію, за одного вбитого німця гестапівці розстрілюють на жидівському окопищі тридцятьох наших братів, а ви ходите сумирно й своєї черги чекаєте, мов ті барани на бойні!»

Та враз Гаврилко, забачивши якусь небезпеку, замовк і здимів у юрбі, але його слова застрягли в Олесевій пам’яті — застерігали й соромили. Він вийшов з Торговиці в Місто й таки побачив на телеграфних стовпах списки скараних заложників... А Місто, змертвіле від видива розправ над євреями, враз ожило, ніби розбуджене криком Гаврилка. Люд валив до Ринку, зупинявся, розбігався, бездумно крутився, немов тріски у вирі, — щось несподіване й страшне відбувалося на Ринку, й Олесь побачив...

Біля палів, убитих в землю, стояли прив’язані до них шнурами з десяток хлопців — люди шепталися, що то баудінсти, які вкинули залізну штабу в каменедробарку й вона поламалася... Два гестапівці спокійно, ніби в парку на променадах, підступали по черзі до кожного парубка й залпом стріляли йому в обличчя. Закам’янілі від жаху хлопці мовчали, тільки один, останній, закричав: «Я не винен!», але й він осунувся долі.

Довго стояв занімілий Олесь, та враз, ніби хтось штовхнув його у спину, квапно подався до церкви Святого Михаїла, увійшов, не спитавши дозволу, до захристія, де старенький прелат Русин сповняв проскомідію перед Літургією.

«Що скажеш, сину?» — спитав прелат.

«Пан Геродот мені порадив...»

«Добре. Мовчи... Ти зрозумів, що й тобі уже випав жереб?»

«Так».

«То зголосися до отця Чемеринського в Уторопах».

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

Розділ двадцятий

Над Каштановим провулком висіла глуха тиша, й Олесь не міг узвичаїтися до неї. Вона давно вже тут запанувала, проте аж нині він відчув, як дійняла вона його нестерпною осамотненістю. Світ довкруж знелюднів, спорожнів, навіть його рідне подвір’я, з якого Гаврилко забрав коряжні потвори, зчужіло. Стояв посеред двору безпорадний, ніби ту тишу відчув уперше.

А колись вибігали на середину дороги панна Ганя і пані Аделя на пльотки; вранці розпачливим позіханням будив квартал Гаврилко, а потім, промочивши горло у кнайпі пані Малгосі, галайкав на всю Торговицю, лаючи президента, який обдурює народ і вроздріб та оптом розпродує державу. Гаврилко докоряв самому Господові за те, що й досі не спослав для людей добра, та нині, видно, заглагоїв горілкою свою пізьму й замовк, колись квапився на службу до гімназії педель Штефан Січкарня й лякав учнів калатанням по залізній штабі, — й пропали вони з Фросиною десь аж у Казахстані; на Скупневича давно вже не стоїть, спершись на ворота, машиніст Антошко Дзівак, який протягом довгих років виглядав своїх дітей — він з Емілією теж загубився в Сибірах; у будинку професора Тарновецького живуть чужі люди, й сюди щодня перед вечером приходить незнайома жінка в чорному капелюшку з густою вуаллю на обличчі, сідає на лавочку біля паркана й сидить там, поки не стемніє, а тоді йде в бік Крупникового млина, роздивляючись по боках, ніби хоче собі щось пригадати, приглядається до зустрічних людей і зникає за поворотом вулиці Сєнкевича, а на другий день приходить знову...

Олесеві байдуже до неї, хоч її сновигання ніби підсилює мертвотність провулка, та причину своєї цілковитої осамотненості він аж нині згадав: уже кілька днів не бачить на ґанку сусіднього дому пана Геродота — може, поїхав до Львова, де живуть його родичі, але чому нічого йому не сказав й чому так довго не вертається, для Олеся ж без нього світ — пусткою...

Втім, у хвилину безпросвітної нудьги впали Олесеві в очі два поруби — черешневий і липовий, які він відклав під повітку, коли пан Корнель заохотив його вирізьбити з них людську красу. Й цієї миті просвітила Олеся думка, кого він хотів би зобразити в дереві. В уяві вирисувались дві жіночі голівки: одна кучерява, смаглява, із затаєною