Роджер Желязни - Принц Хаосу

Я виконав те, що обіцяв, під затихаючу мелодію гітари і далекого голосу Сари К. Трава була казково м'якою. Туман кружляв у мене в голові. Вицвітаючи до чорноти.

А потім, а потім… А потім, сер…

Іду. Я йду, майже пливу по каліфорнійських вуличних торгівельних рядах, де я бував так часто. Виводки малечі, подружні пари з діточками, жінки з пакетами, що йдуть мимо, слова задавлені звуками з динаміків музичних крамниць. Обіцяючі притулок казкові оазиси, аромати делікатесів в повітрі, зазиваючі вивіски розпродажів.

Іду. Повз аптеки. Повз взуттєву крамницю. Повз кондитерську…

Вузький коридор-провулок ліворуч. Ніколи не помічав його. Треба б подивитися…

Дивно, звідки тут килим… І свічки у високих свічниках, і бра, і канделябри над вузькими скринями. На стінах мерехтить волога…

Я повернув назад.

Повертати було нікуди. Вулиця зникла. Коридор упирався в стіну. На ній висів невеликий гобелен, що зображав дев'ять фігур, які дивилися на мене. Я знизав плечима і знову повернувся.

— Щось ще залишилося від твоїх заклинань, дядьку, — зауважив я. — Займемося ними.

Іду. Тепер в тиші. Вперед. Туди, де мерехтять дзеркала. І я згадав: давним-давно я бачив цей коридор, і його вигин — як я раптом усвідомив — був не зовсім звичайний для Замку Амбера. Коридор був там, на крайці спогадів… юний я, що йде цією дорогою, без супроводу… але я розумів, що ціна цих мемуарів — втрата контролю тут, у сні-заклинанні. Я неохоче розлучився з картинкою з юності і звернув увагу на невелике овальне дзеркало зліва.

Я посміхнувся. Віддзеркалення відповіло. Я висунув язика, і у відповідь мені відсалютували тим же.

Я рушив далі. Лише через пару кроків я зрозумів, що у відображення — демонічна форма, в той час як у моєї персони її не було.

Праворуч хтось тихо прочистив горлянку. Обернувшись, я побачив усередині оправленого в чорний ромб свого брата Мандора.

— Милий хлопчик, — оголосив він, — король помер. Хай буде процвітати твоя найясніша персона, як тільки вона зволить зійти на трон. Найкраще краще буде, якщо ти поспішиш повернутися для коронації на Край Світу, з нареченою Каменя або без.

— Ми влипли в деякі проблеми, — сказав я.

— Для тебе немає зараз нічого більш значущого. Твоя присутність при Дворі — важливіша.

— Ні, важливіші мої друзі.

Швидкоплинна усмішка торкнула його губи.

— У тебе буде ідеальна позиція для захисту друзів, — сказав він, — і помсти ворогам.

— Я повернуся, — сказав я, — скоро. Але не для того, щоб коронуватися.

— Як хочеш, Мерлін. Твоя присутність бажана.

— Я нічого не обіцяю, — сказав я.

Мандор хмикнув, і дзеркало спорожніло.

Я відвернувся. Я пішов далі.

Ще сміх. Зліва. Моя мати.

З червоної рами з різьбленими квіточками вона дивилася на мене: пильно, з виразом безмежних веселощів.

— Шукай його в Пеклі! — Сказала вона. — Шукай його в Пеклі!

Я пройшов повз, і сміх її ще довго розносився за моєю спиною.

— Пссст!

Праворуч — високе, вузьке дзеркало, обрамлене зеленим.

— Майсстер Мерлін, — сказала вона. — Я шшукала, але ніяке ссвітло не перебігло мого шляху.

— Спасибі, Глайт. Будь ласка, продовжуй шукати.

— Згодна. Ми повинні поссидіти удвох в теплому міссці якоссь вночі і попити молока і поговорити про сстарі дні.

— Це було б здорово. Так, ми повинні. Якщо нас не пожере що-небудь більше.

— ССС!

Це що, сміх?

— Доброго полювання, Глайт.

— Та-а-к. Ссс!

І далі. Іду.

— Син Амбера. Носить спікарт, — це з затіненої ніші зліва.

Я пригальмував і вдивився. Рама була біла, скло — сіре. Всередині був чоловік, якого я ніколи не зустрічав. Сорочка на ньому була чорною з відкритим коміром. Ще він був одягнений у коричневий шкіряний жилет, він був темним блондином, очі, схоже, були зеленими.

— Так?

— Спікарт був захований в Амбері, — оголосив він, — для того, щоб його знайшов ти. Він надає величезної сили. Але так само обтяжений серією заклять, які змусять носить його діяти певним чином за певних обставин.

— Я підозрював це, — сказав я. — Для чого він призначений?

— Перш ношений Саваллом, Королем Хаосу, він змусить обраного спадкоємця прийняти трон, вести себе належним чином і належним чином сприймати рекомендації певних персон.

— І ці особи?

— Жінка, яка сміялася і кричала: «Шукай його в Пеклі». Чоловік у чорному, який бажав твого повернення.

— Дара і Мандор. Це вони наклали на спікарт такі закляття?

— Саме так. І той чоловік залишив кільце, щоб ти знайшов його.

— Нестерпно відмовлятися від нього зараз, — сказав я, — коли він довів свою користь. Чи знайдеться спосіб зняти такі закляття?

— Звичайно. Але тебе це хвилювати не повинно.

— Чому?

— Кільце, що ти носиш, не те, про яке говорив я.

— Не розумію.

— Але зрозумієш. Не бійся.

— Хто ви, сер?

— Моє ім'я Делвін, і ми можемо не зустрітися більше ніколи… якщо древні сили не вирвуться на свободу.

Він підняв руку, і я побачив, що він теж носить спікарт. Він простягнув його до мене.

— Торкнись своїм кільцем мого, — скомандував він. — Тоді йому можна буде наказати перенести тебе до мене.

Я підняв спікарт і підніс його до скла. Мить здавалося, що вони стикнулися, потім — спалах світла, і Делвін зник.

Я дозволив руці впасти. Пішов далі. Підкоряючись якомусь імпульсу зупинився перед старим комодом і висунув шухляду.

Вдивився. Здається, толку тут не було ні на гріш. Ящик містив макет, мініатюрну капличку мого батька — крихітна кольорова плитка, маленькі свічки, що горять, навіть Грейсвандір лялькового розміру на вівтарі.

— Перед тобою лежить відповідь, любий друже, — долинув грудний голос, який я не міг не впізнати.

Я підняв погляд до облямоване лавандою дзеркало — я не відразу зміркував, що воно висіло над комодом. У леді в дзеркалі було довге, вугільно-чорне волосся і настільки темні очі, що я не зміг би сказати, де закінчується зіниця і починається райдужка. Обличчя було дуже бліде, підчеркнуте рожевими тінями на повіках і яскравими губами. Ці очі…

— Рханда! — Сказав я.

— Ти пам'ятаєш! Ти пам'ятаєш мене!…

— І дні наших ігор в танцюючі кістки, — сказав я. — Виросла і мила. Я згадував тебе, зовсім недавно.

— Мій Мерлін, я відчула дотик твого погляду, коли спала. Мені так шкода, що нас розлучили, але батьки…

— Я розумію, — сказав я. — Вони вважали мене демоном або вампіром.

— Так.

Вона простягла бліду руку крізь дзеркало, взяла мою долоню, потягнула до себе. За склом вона притиснула її до губ. Губи були холодні.

— Вони воліли, щоб я водила знайомство з синами і дочками людей, не з дітьми нашого роду.

Коли