Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону

свідчення найбільшої зневаги. А рука дівчинки в цей час ледь помітно виписувала по вітрі непристойний образливий жест, уже добре мені відомий з внутрішнього підручника ґречности, коли цей жест звернуто до незнайомої людини, він має єдине значення — зумисної образи.

— Жільберто, ходи! Чого ти там застряла? — різким і владним голосом гукнула дама в білому, якої раніше мені не доводилося бачити. Неподалік від дами стояв добродій у полотняній парі, теж незнайомий, і, витріщивши очі, дивився на мене. Переставши нараз осміхатися, дівчинка схопила копирсалку й, не обертаючись у мій бік, пішла геть з виглядом покірним, непроникним і лукавим.

Так ім'я «Жільберта» було вручене мені наче талісман, який, певне, допоможе згодом віднайти ту, що з досі розпливчастого образу стала завдяки імені живою особистістю. Так шугнуло воно над ясмином і левкоями, терпке та свіже, мов ті краплини, що струмували з зеленого шланга, насичуючи й забарвлюючи зону чистого повітря, яку пронизало й відособило таємницею життя тієї, кого могли так охрестити щасливці, котрі жили й спілкувалися з Жільбертою; шугнуло, відкриваючи мені, крізь рожевий глід, на рівні мого рамена, сутність таких болісних для мене взаємин людей із нею, заодно з усім тим незнаним, що було в її житті, куди мені було зась.

Поки ми йшли, мій дідусь мимрив:

— Бідолашний Сванн! На яку роль вони його прирекли! Його сплавили, щоб вона могла зостатися зі своїм Шарлюсом. Бо то був Шарлюс, я впізнав його! А та крихітка бачить увесь той бруд!

Враження, справлене на мене деспотичним голосом, яким Жільбертина мати звернулася до неї, тим самим демонструючи, що дівчинка теж когось слухається, а не заправляє всім, — дещо заспокоїло мою муку, подало певну надію й погамувало любов. Але невдовзі любов спалахнула в мені знову як реакція: моє впокорене серце рвалось, аби піднестися до рівня Жільберти чи опустити її до мого рівня. Я кохав її, я шкодував, що не встиг і не придумав, як скривдити Жільберту, як дошкулити й дати пам'ятного. Вона здавалась мені такою гарною, що страшенно кортіло повернутися й крикнути, повівши плечима: «Яке ви страшидло, яка ви потворна, яка ви бридка!» Одначе я йшов собі назавше, наче перший ковток щастя, неприступного таким, як я, дітям з огляду на несхитні закони природи, несучи з собою образ рудоволосої дівчинки з рожевими цяточками на виду, яка тримала в руці копирсалку і з усміхом спрямовувала на мене довгий лукавий погляд.

І ось уже чар, яким її наймення зладанило, подібно до хмари фіміаму, те місце, де ми, перезираючись крізь рожевий глід між собою, відчули його одночасно, поймав, насичував, напоював своїм духом усе, що оточувало Жільберту: її дідуся та бабусю, з якими мали таке незрівнянне щастя бути знайомими мої дідусь та бабуся, найпочесніший фах біржового зайця, зниділу дільницю Єлисейських Полів, де Жільберта мешкала у Парижі.

— Леоніє! — сказав дідусь після повернення з прогулянки. — Шкода, що з нами не було тебе. Ти не впізнала б Тансонвіля. Якби я не був полохливий, то зрізав би для тебе галузку рожевого глоду, адже ти так його любиш!

Дідусь докладно розповів тітці Леонії про нашу прогулянку, бажаючи розважити її чи, може, й досі плекаючи надію витягти в поле. Колись тітка дуже любила ту садибу, та й потім, коли двері дому зачинилися для всіх, останній, кого вона ще приймала, був Сванн. І тим самим тоном, яким, коли той цікавився її здоров'ям, наказувала відповісти йому (з усіх наших домочадців Сванн жадав побачитись тільки з нею), що вона зморена, але його прийме наступного разу, — тим самим тоном тітка сказала йому того вечора:

— Так, колись у гарну годину я прокатаюся повозом аж до паркової брами.

Вона говорила це цілком щиро. З дорогою душею побачила б ще раз Сванна й Тансонвіль, але просте бажання поглинало всю решту її сил, уволити це бажання було їй не до снаги. Іноді гарна година бадьорила тітку, вона вставала, вдягалась, але, ще не дійшовши до суміжної кімнати, втомлювалася й вимагала, щоб її повернули до постелі. Для неї вже почалось, — раніше, ніж для інших, — велике зречення старости, яка рихтується до смерти, сповиваючись у лялечку; те зречення, котре можна спостерігати перед кінцем кожної людини, що зажилася на світі. Навіть у найдавніших і найпалкіших коханців, між приятелями, пов'язаними найдуховнішими взаєминами, коли по стількох роках вони нараз переставали їздити один до одного чи навіть просто виходити з дому, переставали листуватися, бо знали, що спілкуванню між ними на цьому світі край.

Тітка, мабуть, чудово усвідомлювала, що більше не побачить Сванна, відтак не покине й свого дому, але це дожиттєве ув'язнення вона, здається, легко переносила з тієї рації, з якої, на нашу думку, це мало б бути для нас особливо болісним: на ув'язнення її прирікав занепад сил. Цей занепад тітка Леонія спостерігала щодня, й відтак кожна дія, кожен рух утомлювали її, оберталися тортурами, а безчинність, усамітнення, мовчанка приносили благословенну, покріплювальну солодкість супокою.

Тітка Леонія так і не вибралась подивитися живопліт з рожевого глоду, але я раз у раз питав своїх рідних, вибереться вона чи не вибереться або чи часто бувала раніше в Тансонвілі, намагаючись таким чином викликати їх на розмову про батьків і про дідуся та бабусю панночки Сванн, які здавалися великими, наче боги. Імення Сванна зробилося для мене майже міфологічним, і, розмовляючи з батьками, я відчував хворобливу потребу почути його з їхніх вуст. Сам не зважувався вимовляти його, але зумисне заводив розмови на теми, близькі до Жільберти, що торкалися її особисто і не відганяли геть од мене. Так, скажімо, вдаючи, ніби вважаю, що дідусеву посаду раніше обіймав хтось іще в нашому маєтку або що живопліт з рожевого глоду, який хотіла побачити тітка Леонія, проходив по громадській землі, я змушував батька поправляти мене, говорити ніби всупереч мені, ніби своєю волею:

— Де там, це не так, ця посада була за батьком Сванна, цей живопліт належить до парку Сваннів.

Тоді я відсапувався: так це ймення давило те місце, де воно було вписане назавше, так гнітило мене, бо тоді, коли я його чув, здавалося мені вагомішим за всяке інше: воно важчало щоразу, як я, ще не розкривши рота, подумки вимовляв його. Це ім'я додавало мені втіхи, якої я, не без сорому, домагався в родичів, адже втіха ця була така велика, що, мабуть, вимагала від них неабиякого труду, труду без винагороди, бо для них не була втіхою. І я з делікатносте переводив розмову