Мирослава Горностаєва - Астальдо

з воїнів в багряному заворушився. Майтімо з зусиллям підвівся і підхопив на руки воїна, в якому Фіндекано пізнав Макалауре. Темне волосся quentaro злиплося від крові.

— Перша лава — допоможіть! — гукнув Фіндекано, — друга — кораблі на приціл!

За кілька хвилин Нолдор його загону витягли під захист комор тих Міnya Nosse, хто ще ворушився.

— Майтімо, — сказав Фіндекано ошелешено, — там, на кораблях — Телері! Я бачив, я влучив в одного… Майтімо, що тут коїться?

— Вони почали стріляти! — прошипів Руссандол, — вони почали… Макалауре… Його вбито…

— Ні, твій брат живий! Заспокойся…

Дійсно, співець розплющив очі і намагався спинити кров, що заливала йому очі. До Майтімо підскочили троє молодших братів. Атарінке тримав в руці закривавленого меча, Тієлкормо та Карністіро були забризкані кров’ю, своєю та чужою, з голови до ніг. Брати прийняли пораненого на руки і потягли до безпечного місця.

— Тіra, Нолдор!

Зверху, з міста бігла юрма озброєних Телері. Зброя у них була поганенька — ножі та короткі мечі, зрідка траплявся спис.

— Нолдор, на битву! — гукнув Майтімо на тих своїх дружинників, котрі занишкли попід будівлями, де ховалися від стріл, — Помстимо загиблих!

Стріляти вже було пізно, і Фіндекано вихопив меча.

— Друга лава — кораблі на приціл! Стріляти за необхідністю! Перша лава — за мною!

Нолофінвіон бився виважено, ніби на поєдинку, намагаючись не вбивати, а зранити так, щоб вивести з ладу. Він і досі не втямив, що сталося з лагідними Телері, і з чого почалася сутичка.

Проти нього став високий Телеро з мечем. Сріблясте волосся виблискувало у багряному світлі палаючих будівель порту.

— Тіндоме! — крикнув Фіндекано, пізнавши, — Тіндоме, стривай! Що сталося?

— Злодії! — кричав Телеро під дзвін зброї, - злодії! Вбивці!

— Тіндоме, та що тут…

— Ваші вбили Беріона! Він був моїм оtorno! Ближчим за брата!

Беріон… Змагання стрільців… Один з кращих лучників… Беріон…

— Тіндоме, почекай!

— Злодії! Ви хотіли захопити кораблі силою! Ви створили наших морських лебедів? Ваші жони та діви ткали полотно для вітрил? Ви пішли проти волі Валар, але ми не бажаємо вам помагати! Ваш Феанаро — злодій, і ви всі — злодії!

Фіндекано відбивав удари ошаленілого від горя мореплавця, вже втямивши, нарешті, страшну правду. Князь Феанаро, не зумівши умовити Ольве Альквалондського переправити рушення Нолдор через море, повернувся до табору за дружинниками, і звелів брати кораблі на меч. Він сподівався, певне, що Телері, яких він вважав слабодухами, не будуть опиратися. Але мореплавці боягузами не були. І князь Ольве, опісля розмови з Феанаро, напевне наказав охороняти порт і кораблі… Ось чому Майтімо кричав, що Телері почали стріляти… Ще б пак, адже він їх заатакував…

— Тіндоме, — умовляв юнак супротивника, — я не хочу тебе вбивати! Зупинись… Вже нічого не змінити. Нас більше… Зупинись!

— Зате я хочу тебе вбити! — кричав Тіндоме, — мого оtorno вбив твій рудий побратим! Я уб’ю тебе, Нолдо, і йому буде так само боляче, як і мені!

Фіндекано вибив меча йому з рук і добряче штурхонув, одночасно роздивляючись навсібіч. Бій майже завершився — Телері не змогли встояти перед краще озброєними Нолдор, які, збираючись в Ендоре мали добрі мечі, а багато хто — й кольчуги. Причал було завалено мертвими, і більшість вбитих були підданцями Ольве Альквалондського. Лучники з загону Фіндекано зайняли становиська за гарнесенькими будиночками портових служб і все ще перестрілювались з тими, хто був на кораблях.

Тіндоме лежав на білих каменях причалу і плакав злими ненавидячими слізьми. Фіндекано присів біля нього, і Телеро видушив ненависно:

— Чого дивишся? Добий!

— Я не хочу твоєї смерти, — мовив Астальдо з болем, — не хочу…

— Зате я не хочу жити, — мовив Тіндоме від серця, — за що?… Той рудий cano, ми ще билися разом під керівництвом Тулкаса… на змаганнях… А нині він убив Беріона, убив ударом меча… Краще б він убив мене замість мого брата. Будьте ви всі прокляті, Нолдор, разом зі своїм вождем!

— Зупиніться! — почувся зверху голос Феанаро, — зупиніть битву!

Фіндекано підвів голову. Князь Нолдор стояв на мармурових сходах і тримав меча біля грудей Ольве Альквалондського.

— Зупиніться, — вимовив і Ольве, — зупиніться. Скінчено.

— Звели тим, на кораблях, кинути зброю, — сказав Феанаро, — і ми збережемо життя і тобі, і твоїм лучникам.

Ольве опустив голову, тоді підвів її і крикнув голосно:

— На кораблях! Не стріляти! Наказую — здатися…

— Нолдор, займайте кораблі, - мовив Феанаро, — виводьте з гавані.

Коли з кораблів зійшли Телері-лучники, виносячи поранених і вбитих, Майтімо гукнув до своїх воїнів, і вони рушили виконувати наказ. Ще якийсь гамір розітнув погребову тишу, яка замінила брязкіт мечів. На причал вибігли Нолдор під проводом Фінарато Арафінвіона. Поруч з братом поспішала Артаніс зі мечем у руках.

— Що тут? — спитав Фінарато, розгублено роздивляючись довкола, — що сталося?

Артаніс виявилася меткішою Вона побачила Феанаро, котрий все ще тримав біля себе Ольве, як заручника, і кинулася до нього.

— Це справа ваших рук, князю Феанаро, — закричала вона, — це ви нацькували Нолдор на родичів! Це вам все не до вподоби були Телері! Це так ви починаєте боротьбу з Пітьмою в Ендоре? З братовбивства? Відпустіть зараз же батька моєї матері, інакше я проткну вас наскрізь оцим ось мечем!

— Я не б’юся з жонами, — спокійно сказав Феанаро, однак прибрав меча від грудей князя Телері.

— Забирайтесь геть, Феанаро Фінвіоне! — вигукнула Артаніс, підбігаючи до них, — або бийтеся зі мною, ганьба усіх Нолдор Тіріону!

— Артаніс, — сказав Ольве, — мила… Не треба…

Феанаро зійшов зі сходів і пішов до кораблів, перевірити, як там справи. Пішов спокійно, переступаючи через мертвих, і своїх, і чужих. До Ольве, на сходи, поволі збиралися зранені Телері. Князь Альквалонде сів на мармурову сходинку і охопив голову руками.

— Милий родичу Ольве, — схлипнула Артаніс, — та як же це… Та ми ж…

До них підійшов Фінарато і не опустився, а впав на коліна. Артаніс сіла поруч з родичем, і той поволі підвів руку і погладив улюбленицю по волоссю, яке сяяло давно померхлим світлом Двох Дерев.

— Моя дитино, — мовив Ольве стиха, — мої бідолашні Телері… Мої білі кораблі…

— Я зостанусь з вами, милий родичу, — сказала Артаніс, — я не покину вас…

— Ти — Нолде, — зітхнув мореплавець, — йди зі своїми, Нервен…

— Ви зрікаєтесь нас, дітей Еарвен? — неголосно запитав Фінарато.

— Ні, ясновидцю, — стиха відповів Ольве, — а ось тобі таки варто залишитись, бо тебе вже вбили тут, в Альквалонде… Свій дар, Фінарато, ти успадкував від мене, бо мені відоме аpacen. Моє світле дитя, в страшну годину спогад про братовбивство стане єдиною тріщиною в панцирі твого духу, і Тьма здолає тебе…

— О,