Рік Ріордан - Персі Джексон та Викрадач Блискавок

На дні висхлого басейну лежав двомісний човен із балдахіном, всуціль прикрашений квіточками. На лівому сидінні, вилискуючи у непевному світлі, лежав щит Ареса — круглий, бронзовий, полірований.

— Щось надто просто, — зауважив я. — Отже, нам треба просто спуститися й взяти його?

Аннабет провела рукою по цоколю найближчої статуї Купідона.

— Тут вибито якусь грецьку літеру, — сказала вона. — Літера «ета», я гадаю…

— Гровере, — спитав я, — ти відчуваєш якихнебудь монстрів?

— Ні, нічого. — Гровер принюхався.

— Нічого — це як тоді в ліфті, коли ти не почув Єхидну?… Чи справді нічого?

— Я ж тобі сказав: це запах підземки, — ображено відгукнувся Гровер.

— Добре, вибач. — Я глибоко зітхнув. — Що ж, полізу вниз.

— Я з тобою, — зголосився Гровер без особливого ентузіазму, і мені здалося, що він хоче загладити провину за випадок у Сент-Луїсі.

— Ні, — відповів я. — Залишайся нагорі зі своїми крилатими черевиками. Ти ж Червоний Барон, повітряний ас, пригадуєш? Будеш прикривати мене ззаду, якщо раптом щось піде не так.

— Звичайно, — споважнів Гровер. — Але що може трапитись?

— Не знаю. Просто передчуття. Аннабет, ходімо зі мною.

— Ти що, жартуєш? — Вона подивилася на мене так, ніби я щойно з неба звалився. Вона навіть зашарілася.

— А тепер у чому проблема? — спитав я.

— Щоб я вирушила з тобою у «хвилюючу любовну подорож»? Навіть вимовити незручно. А якщо нас побачать?

— Хто побачить? — стенув плечима я, але тепер моє обличчя також палало. Дівчата завжди все ускладнюють. — Гаразд. Сам впораюсь.

Але, коли я став спускатися похилою стіною басейну, вона приєдналася до мене, бурмочучи щось про те, що із цими хлопчиськами кашу звариш.

Ми дісталися човна. Щит був притулений до одного з сидінь, поряд лежав жіночий шовковий шарф. Я спробував уявити Ареса з Афродітою — парочку богів, які зустрічаються в якомусь закинутому парку. Чому? Потім я побачив те, чого не помітив згори: довкола всього басейну були розставлені дзеркала, які відображали саме це місце. Ми з Аннабет могли побачити самих себе, куди б не глянули. Так ось у чому справа! Поки Арес бавився з Афродітою, кожен із них бачив відображення свого коханого.

Я взяв шарф. Він виблискував, як морська мушля, а запах був просто надзвичайний: шарф пахнув чайними трояндами і гірським лавром. Мрійливо посміхнувшись, я вже хотів було торкнутися ним щоки, але Аннабет вихопила його у мене з рук і заховала в кишеню.

— Ні, не можна! Тримайся подалі від чар кохання.

— Що?

— Просто бери щит, риб’ячі мізки — і пішли звідси.

Варто було мені торкнутися щита, як я зрозумів, що ми потрапили в халепу. Моя рука ковзнула крізь щось, чим був з’єднаний щит із сидінням.

«Павутиння», — вирішив я, але, глянувши на долоню, помітив на ній металеві нитки, такі тонкі, що їх було майже не видно.

— Зачекай, — сказала Аннабет.

— Надто пізно.

— На борту човна — ще одна грецька літера «ета». Ми у пастці.

Тиша довкола нас раптом вибухнула гуркотом, ніби закрутилися мільйони коліщаток, а весь басейн став одним гігантським механізмом.

— Агов! — заверещав Гровер.

По краях басейну купідони натягли луки. Не встиг я гукнути Аннабет, щоб вона сховалася, як вони пустили стріли, але не в нас. Вони стріляли один в одного через басейн. Шовкові троси, що тяглися за стрілами, злітали над басейном і, застромлюючись в землю, утворювали величезну золоту зірку. Потім тонші металеві нитки стали, немов від чарів, сплітатися з основою в єдину сітку.

— Треба забиратися геть! — гукнув я.

Аннабет лише зітхнула.

Я схопив щит, і ми кинулися тікати, але дертися по стінках басейну було не так легко, як спускатися.

— Давайте швидше! — гукав Гровер.

Він намагався задерти край сітки, щоб ми могли прослизнути, але варто було доторкнутися до неї, як золоті нитки обплутували його зап’ястки.

Купідони широко розплющили очі. Звідти визирнули відеокамери. Довкола всього басейну спалахнули прожектори, засліпивши нас, і чийсь голос залунав із гучномовців: «Жива зйомка, відправка на Олімп за хвилину… П’ятдесят дев’ять секунд, п’ятдесят вісім…»

— Гефест! — заволала Аннабет. — Дурепа я, дурепа! «Ета» пишеться як «Н», перша літера його імені[7]. Він вигадав цю пастку, щоб зловити дружину з Аресом. А тепер нас вживу покажуть всьому Олімпу — безглуздіше не вигадаєш!

Ми майже дісталися краю басейну, коли виставлені периметром дзеркала розкрилися й сотні крихітних металевих предметів посипалися на нас.

Аннабет верескнула.

Це була ціла армія механічних повзучих істот: бронзові тулуби, тоненькі лапки, маленькі, але ошкірені пащеки — вся ця скреготлива металева хвиля була готова нас проковтнути.

— Павуки! — репетувала Аннабет. — Павуу-у-у!..

Я ніколи ще не бачив її такою. Нажахана, вона впала навзнак, роботи-павуки вже майже кинулися на неї, але я таки встиг відтягти Аннабет назад у човен.

Механічні істоти, мільйони механічних істот виповзали з усіх закутів і щілин; у центрі басейну їх було якнайбільше, ми були оточені ними. Я сподівався, що, можливо, вони запрограмовані не вбивати, а просто загнати нас у човен, покусати й виставити на посміховисько. Крім того, це була пастка на богів. А ми не боги.

Ми з Аннабет залізли в човен. Я став ногами відкидати павуків, які лізли всередину. Гукнув Аннабет, щоб вона допомогла мені, але страх настільки паралізував її, що вона була спроможна лише верещати на повен голос.

— Тридцять, двадцять дев’ять, — лунало з гучномовця.

Павуки стали викидати металеві нитки, щоб зв’язати нас. Спочатку їх було легко розірвати, але павуків усе більшало, і вони насувались. Я скинув одного з ноги Аннабет, і своїми кліщами він відірвав шматок мого нового взуття для серфінгу.

Гровер літав над басейном, намагаючись послабити сітку, але та аж анітрохи не слабшала.

«Думай! — наказав я собі. — Думай!»

Вхід до Тунелю кохання був під сіткою. Ми могли б використати його як вихід, але цю лазівку блокували полчища павуків.

— П’ятнадцять, чотирнадцять, — продовжував відлік гучномовець.

«Вода, — подумав я. — Звідки сюди могла надходити вода?»

І тут я побачив величезні водогінні труби за дзеркалами, звідки виповзали павуки. А нагорі, під сіткою, поряд з одним із купідонів — скляну будку, де мусив перебувати оператор.

— Гровере! — загорлав я. — Лети до будки! Знайди кнопку «увімкнути»!

— Але ж…

— Швидше!

Це було божевілля, але водночас — наш єдиний шанс на порятунок. На той час павуки вже заполонили всю носову частину човна. І слухати далі верещання Аннабет я не збирався. Я повинен був витягти її звідси.

Гровер був уже в диспетчерській будці й безладно тиснув на всі кнопки підряд.

— П’ять, чотири…

Сатир у відчаї подивився на мене, здійнявши руки. Цим він давав зрозуміти,