Саллі Грін - Напівзагублений

і я усвідомлюю, що сидів у цій камері лише рік тому, навіть менше року. Чорт, а здається, ніби минуло вже зо два десятиліття. І я змінився, стільки всього пережив. Тоді я хотів лише звільнитися й отримати на свій день народження три дари; я хотів лише жити на волі. І ось я вже дістав не тільки власний Дар, а й багато інших. Про таку могутність я навіть мріяти не смів, і я ризикую все це втратити. Але я впевнений щодо запланованої атаки. Зрештою, тепер я нездоланний. Я знаю, що в нас непогані шанси. Там точно мусять бути Соул, Волленд і Джессіка. І Анналіза, якщо вона досі жива, теж може бути десь там, у котрійсь камері або у Вежі. Я переконую себе в цьому, але й усвідомлюю, що, можливо, вона не ув’язнена і ніхто її не катує, а навпаки, з нею все гаразд, бо вона застрелила Маркуса, бо вона шпигунка.

— А я тебе всюди шукаю. Уже доволі пізно, — біля мене сідає Габріель.

Темно. День проминув, і останні кілька годин я пролежав тут у камері, розмірковуючи.

— Що тебе непокоїть? — запитує Габріель.

— Хочеш почути весь список проблем, чи вистачить першого десятка?

Я здивований, що мій голос тремтить. Раптом усвідомлюю, що опинився на самому краєчку кручі. І знаю, що невдовзі мушу з неї зістрибнути.

Габріель притуляється до мене та каже спокійним голосом:

— Весь список.

— Чи я лихий, бо вбиваю людей? Бо хочу їх убивати.

— Ти вправний боєць. Ти робиш те, на що не спроможні інші. Ти не лихий, Натане. Але роби тільки те, у що віриш; роби тільки це. Ти маєш ладнати зі своїм сумлінням. Лише ти знаєш, що в тебе на душі, і лише тобі з цим жити.

Я тру долонями чоло. І мені раптом хочеться, щоб зі мною знову був батько, щоб він мені допоміг.

— Я ніколи не думав, що вбиватиму людей. Рік тому мене тримали в цій камері, і я нікого не хотів убивати, навіть тих, хто мене ув’язнив. Я хотів лише визволитися, бути вільним. І ось я вже на волі; я вільний.

— Ти певен? Інколи мені здається, що ти досі не визволився. Ти, Натане, ще й досі в’язень своєї свідомості. І від усіх тих людей ти точно ще не визволився. Вони тебе переслідують.

— Можливо. Мені вони часто сняться. У кошмарах. Я бачу вві сні довгий ряд в’язнів навколішках, зі зв’язаними за спинами руками. Довжелезний ряд, нескінченно довгий. І я йду, у мене в руках пістолет, і кожному з них я стріляю в потилицю. Вони падають на підлогу, а я йду далі, щоб стратити наступну жертву.

— Але це сон? Не видіння?

Я хитаю головою.

— Видіння інакші. Це сон. Але я його ненавиджу понад усе в житті. Я чую батьків голос, який каже мені: «Убий їх усіх. Убий їх усіх». І він зовсім не розлючений, не знавіснілий: він говорить спокійно та розважливо, від чого я стаю певним, що справді можу це зробити. Я знаю, що, дійшовши до кінця ряду, зможу зупинитися, і батько заспокоїться, — я дивлюся на Габріеля та кажу: — Проте я так ніколи й не доходжу аж до кінця. Я не здатен зупинитися.

— Ти мусиш колись зупинитися, Натане, але тоді, коли сам вирішиш. Усіх їх ти не вб’єш ніколи. Це неможливо. І… думаю, це погано. Тобто погано для тебе. Це шлях, яким пішов би твій батько, яким він, власне, йшов. Однак ти мусиш обрати свій шлях. І цим ти аж ніяк не зневажиш свого батька. Він знав, що ти його любиш. Він і досі знає. Ти не мусиш робити це заради нього.

Я киваю. Я знаю, що Габріель має рацію. Усе, що він каже, правда. Та саме тепер я почуваюся ще загубленішим, ніж досі.

Він бере мою долоню, переплітає наші пальці та каже:

— Ти зупинишся, Натане. Я допоможу тобі зупинитися. І ти спокійно житимеш біля своєї річки, і я буду там з тобою.

До нападу ще три дні. Ми всі вже готові. Навіть стажери на вигляд цілком придатні. Ми з Габріелем щодня тренуємося разом. Щоби бути у формі, ми бігаємо в лісі та видряпуємося на пагорби, а потім ще вправляємося в моделях приміщень Ради. Перевіряємо там один одного. Намагаємося збивати з пантелику, відволікати різними шумами й пострілами, але, схоже, ми готові до будь-яких несподіванок. Сьогодні ми вирушаємо до Вежі. Я будь-що хочу побачити її перед нападом, однак Селія бере нас туди, що довідатися паролі.

Ми з Селією та Габріелем дістаємося розколиною до Лондона, а тоді знаходимо там понурий житловий масив, що нагадує брудне пустище з клаптиками трави, розкиданим сміттям і розбитим асфальтом. Там є п’ять поодиноких багатоповерхівок, які, здається, не сполучені одна з одною, та й ні з чим іншим. Селія уже відправляла сюди когось, щоб дізнатися час зміни вартових, але вона хоче, щоб я пересвідчився сам, безпосередньо, застосувавши свою невидимість.

Римська вежа зовсім не нагадує фейнівську тюрму, принаймні зовні: бодай уже тому, що вона помаранчева. Усі п’ять багатоповерхівок — це житлові будинки, зведені десь у сімдесятих роках, кожен інакшого кольору: червоного, жовтого, помаранчевого, зеленавого і світло-блакитного. Фарби вже давно зблякли, а бетон потріскався. Римська вежа на п’ять поверхів вища за інші висотки, а тюрма розташована на п’яти горішніх поверхах. Нижче мешкають звичайні фейни. Не знаю, яким дивом вони не помічають і не здогадуються про тих, хто перебуває нагорі. Мабуть, це суміш магії та загальної байдужості.

Вартові живуть переважно в інших висотках, а в тюрму заходять через звичайний фейнівський вхід. Ловці ж потрапляють на роботу з будівлі Ради, через розколину. За часів Селії на кожній зміні було по шестеро вартових і четверо Ловців. Вартових до боїв не готували, але Ловці — це Ловці. На кожному поверсі вміщається до двадцяти в’язнів, тож загалом їх може бути до сотні.

Хай там як, а ми прийшли сюди, щоб поспостерігати за вартовими та підтвердити схему, за якою вони міняються. Ми з Габріелем ховаємося за будинком з кількома крамничками і пральнею. Усі зачинені віконниці розписані графіті, але навіть графіті тут нічим не вирізняється: таке враження, що тут ніщо нікого не цікавить. Габріель стоїть поруч зі мною. Ми їмо взяте на виніс карі, що виявилося не аж таким огидним, як можна було припустити, судячи з його зеленого кольору, хоча, зрештою, нам будь-яка їжа смакує.

Селія —