Харпер Лі - Вбити пересмішника

свої причини так поводитися, з огляду на ті перспективи, які чекатимуть на нього вдома. Я оглянула юрбу. Літня ніч була тепла, але всі чоловіки вбралися у комбінезони і грубі полотняні сорочки, застібнуті наглухо. Я подумала, що всі вони, мабуть, мерзляки, бо і рукава сорочок були застібнуті на зап’ястках. Дехто натягнув капелюхи на самісінькі вуха. Чоловіки набурмосилися, й очі в них були сонні, як у людей, що звикли рано лягати. Я шукала бодай одне знайоме обличчя і нарешті знайшла — у середині півкола.

— Доброго здоров’я, містере Каннінгем.

Чоловік, здається, мене не почув.

— Доброго здоров’я, містере Каннінгем. Що там з вашим ущемленням прав?

Юридичні справи містера Каннінгема були мені добре відомі; Атикус колись мені все докладно пояснив. Кремезний чолов’яга заблимав очима і просунув великі пальці за лямки комбінезона. Йому було, вочевидь, ніяково; він відкашлявся і відвів погляд. Моє дружнє звернення не спрацювало.

Містер Каннінгем не мав на голові капелюха, і половина його чола була білою — на противагу засмаглому обличчю, і я подумала, що він цілі дні носить капелюха. Він переступив ногами, взутими у важкі робочі черевики.

— Невже ви не пам’ятаєте мене, містере Каннінгем? Я — Джін-Луїза Фінч. Ви нам колись принесли лісові горіхи, згадали?

Я почала відчувати марність своїх зусиль, як буває, коли випадковий знайомий чомусь не Хоче тебе впізнавати.

— Я вчуся у школі з Волтером,— зробила я ще одну спробу.— Він ваш син, правда? Правда, сер?

Містер Каннінгем ледь помітно кивнув головою. Отже, він мене все ж таки упізнав.

— Ми з ним в одному класі,— вела я далі,— і він непогано вчиться. Він гарний хлопчик, правда, дуже гарний. Одного разу ми запросили його до нас на обід. Може, він вам розповідав про мене, я його якось побила, але він не образився. Передайте йому від мене вітання, добре?

Атикус завжди казав, що це ввічливо й чемно — розмовляти з людьми про те, що цікаво їм, а не тобі. Містер Каннінгем не виявив інтересу до свого сина, тому я знову вхопилася за тему ущемлення в останній відчайдушній спробі налагодити контакт.

— Ці ущемлення прав — кепська річ,— давала я йому свої поради, аж поки не усвідомила, що я виступаю перед усім товариством. Усі чоловіки глипали на мене, дехто аж роти пороззявляв. Атикус припинив сіпати Джемі: обидва вони стояли поруч з Діллом. Їхня увага переросла у подив. Атикус також трохи розтулив рот — а сам колись нам казав, що так роблять тільки неотеси. Наші очі зустрілися, і він стулив рота.

— Бачиш, Атикусе, я говорила тут містеру Каннінгему, що ущемлення — штука неприємна, але ти сам казав, що хвилюватися не варто, ці справи, буває, затягуються... і ви разом упораєтеся...— я нарешті замовкла, не знаючи, яку саме дурість вчинила. А от для світської розмови у вітальні ущемлення видавалося темою цілком прийнятною.

Я відчула, що в мене спітніла голова; можна витерпіти що завгодно, але стояти в оточенні чоловіків, які на тебе витріщилися... Вони всі немов заклякли.

— У чому річ? — спитала я.

Атикус не відповів. Я озирнулася на містера Каннінгема — його обличчя також було незворушне. А потім він зробив щось дуже дивне. Він присів біля мене навпочіпки й узяв обіруч за плечі.

— Я передам йому від тебе вітання, маленька леді,— сказав він.

Тоді він випростався і помахав своїм здоровецьким ручиськом.

— Поїхали звідси,— закликав він.— Поїхали назад, хлопці.

І так само, як по приїзді, по одному і по двоє, чоловіки потяглися до своїх роздовбаних машин. Загрюкали дверцята, зачмихали мотори — і їх як вітром здуло.

Я озирнулася на Атикуса, але Атикус підійшов до в’язниці та притулився обличчям до стіни. Наблизившись, я потягнула його за рукав.

— Тепер ми вже можемо іти додому?

Він кивнув, витяг носовичка, ретельно обтер ним обличчя і гучно висякався.

— Містере Фінч? — пролунав тихий хриплуватий голос із темряви, звідкись згори.— Вони поїхали?

Атикус, відійшовши від стіни, підвів голову.

— Поїхали,— сказав він.— Поспи трохи, Томе. Більше вони тебе не потурбують.

З протилежного боку площі почувся ще один голос, який немов розрізав темряву.

— Хай тільки спробують! Весь час прикривав вас, Атикусе.

Це містер Андервуд висунувся зі свого вікна над редакцією «Мейком триб’юн». У руках він тримав двоствольну рушницю.

Було вже дуже пізно — зазвичай я в цей час спала, і тепер ледь трималася на ногах від втоми; здавалося, що Атикус та містер Андервуд не закінчать своєї розмови до ранку: містер Андервуд зі свого вікна, а Атикус — стоячи під ним. Нарешті Атикус розвернувся, вимкнув світло над входом до в’язниці й узяв свій стілець.

— Дозвольте я його понесу, містере Фінч,— попросив Ділл. За весь цей час він не промовив ані слова.

— Що ж, дякую, синку.

Дорогою до контори ми з Діллом ішли в ногу за Атикусом і Джемі. Діллу важко було нести стілець, і він уповільнив крок. Атикус і Джемі нас сильно обігнали, і я припустила, що Атикус дає йому прочуханку за відмову йти додому, але помилилася. Коли вони проходили під вуличним ліхтарем, я побачила, що Атикус простягнув руку і скуйовдив Джемі чуба, а це у нашого тата було єдиним пестливим жестом.

5

Джемі мене почув. Голова його з’явилась у мене в дверях. Коли він уже стояв біля мого ліжка, в Атикуса загорілося світло. Ми принишкли, доки батько його не вимкнув; чути було, як він крутиться у ліжку, тож ми чекали, коли він знову засне.

Тоді Джемі відвів мене до себе в кімнату і вклав до свого ліжка.

— Спробуй заснути,— сказав він.— Післязавтра, гадаю, все вже закінчиться.

Ми повернулися додому дуже тихо, щоб не збудити тітку. Атикус заглушив мотор ще на вулиці й закотив машину в гараж; увійшли ми з чорного ходу й розійшлися по своїх кімнатах без жодного слова. Я дуже втомилася і вже засинала, але раптом ніби знову побачила, як Атикус акуратно складає газету і зсуває на потилицю капелюх, а потім як він, стоячи сам посеред порожньої завмерлої вулиці, піднімає на лоб окуляри. Справжнє значення подій сьогоднішнього вечора вразило мене як грім, і я розридалася. Джемі повівся дуже ґречно: не сказав, як зазвичай, що коли людині майже дев’ять років, плакати їй не годиться.

Того ранку ні в кого не було апетиту — окрім Джемі: він ум’яв