Анджей Сапковський - Відьмак. Кров Ельфів

вродливих, таких, що сняться уночі, тоді коли усіляких класичних красунь ти забуваєш за п’ять хвилин.

— Дякую, Шані.

— Дрібниці, Любистку. До скорого. Бувай.

Належним чином обцілувавши щоки, бард і медичка швидко рушили в протилежних напрямках — вона в бік кафедри, він — у бік Парку Мислителів.

Минувши новочасний, похмурий будинок кафедри техніки, що носив серед жаків назву «Deus ex machina»[16], він звернув під міст Ґільденстерна. Не пішов далеко. За поворотом алейки, біля клумби із бронзовим погруддям Нікодема де Боота, першого ректора Академії, чекали обидва мосьпани. Відповідно до звичаю всіх шпиків світу, вони уникали дивитися в очі і, як усі шпики світу, мали звичайні, вицвілі пики, яким силкувалися надати мудрого виразу, через що нагадували розумово хворих мавп.

— Вітання від Дійкстри, — сказав один зі шпиків. — Ходімо.

— Навзаєм, — нахабно відповів бард. — Ходіть.

Шпики перезирнулися, після чого, не зрушивши з місця, вилупилися на бридке слово, яке хтось надряпав вугіллям на цоколі ректорського погруддя. Любисток зітхнув.

— Так я і думав, — сказав, поправляючи лютню на плечі. — Тож мені невідворотно доведеться піти кудись із шановним панством? Важкий вибір. Ну, ходімо. Ви спереду, я позаду. У цьому конкретному випадку нехай вік поступиться вроді почесним місцем у строю.

* * *

Дійкстра, шеф таємних служб короля Візіміра Реданського, не виглядав як шпигун. Занадто далеким він був від стереотипу, згідно з яким шпигун завжди має бути низьким, худим, щуроподібним і глипати маленькими проникливими оченятами з-під чорного каптура. Дійкстра, наскільки знав Любисток, ніколи не носив каптурів і рішуче надавав перевагу світлим кольорам в одязі. На зріст був близько семи футів, а важив, напевно, ненабагато менше, ніж два центнери. Коли він схрещував на грудях руки — а схрещував він їх охоче, — виглядало це так, наче два кашалоти спліталися на китові. Якщо йшлося про риси обличчя, колір волосся і масть, нагадував він свіжовимитого кабана. Любисток знав дуже мало осіб, чия зовнішність була б настільки ж оманливою, як зовнішність Дійкстри. Бо отой свиноподібний велетень, що справляв враження вічно сонного, млявого тупака, мав надзвичайно жвавий розум. І чималий авторитет. Популярне при дворі короля Візіміра прислів’я говорило, що коли Дійкстра стверджує, що вже полудень, а навколо панує непроглядна темрява, треба непокоїтися про долю сонця.

Утім, звичайно поет мав інші причини для неспокою.

— Любистку, — сонно сказав Дійкстра, схрещуючи кашалотів на киті. — Ти, дурна довбешка. Ти, дурень патентований. Чи ти завжди маєш псувати все, що б ти не почав робити? Чи хоч раз у житті міг ти зробити щось так, як треба? Мені відомо, що самостійно думати ти не в змозі. Відомо мені, що тобі близько сорока, виглядаєш ти на тридцять, вважаєш, що тобі трохи більше двадцяти, а поводишся, наче тобі немає ще десяти. Знаючи все це, я звик давати тобі точні вказівки. Кажу тобі, що ти маєш робити і яким чином. І мені постійно здається, що кажу я те до стінки.

— Мені ж, — відказав поет, намагаючись виглядати зухвалим, — постійно здається, що ти говориш, аби розминати губи й язика. Тож — переходь до конкретики, прибравши з промови риторичні фігури й недолуге красномовство. Про що йдеться цього разу?

Вони сиділи за великим дубовим столом, серед заставлених книжками й завалених рулонами пергаменту полиць, на найвищому поверсі ректорату, в орендованих приміщеннях, які Дійкстра дотепно називав кафедрою найновішої історії, а Любисток — кафедрою порівняльного шпигунства та практичної диверсії. Було їх, враховуючи поета, четверо — окрім Дійкстри в розмові брали участь іще дві особи. Однією з них був, як завжди, Орі Реувен, вічно застуджений секретар шефа реданських шпиків із очками, що завжди сльозилися. Друга особа не була особою звичайною.

— Ти добре знаєш, про що мені йдеться, — холодно відповів Дійкстра. — Утім, оскільки, схоже, прикидатися ідіотом тобі дуже подобається, я тобі ту розвагу не псуватиму й поясню доступними словами. А може б, ти хотіла скористатися тим привілеєм, Філіппо?

Любисток кинув оком на четверту учасницю зустрічі — вона досі мовчала. Філіппа Ейльгарт прибула, мабуть, до Оксенфурта недавно і, схоже, мала намір відразу виїхати, оскільки не мала на собі сукні й не носила ні улюбленої біжутерії з чорних агатів, ні різкого макіяжу. Носила вона коротку чоловічу куртку, легінси й високі чоботи — форму, яку поет називав «польовою». Темне волосся чародійки, зазвичай розпущене в мальовничому безладі, було зачесане назад і зв’язане тасьмою на потилиці.

— Шкода часу, — сказала вона, піднімаючи правильні брови. — Любисток правий. Ми можемо опустити красномовство й ефектну елоквенцію, що ведуть у нікуди, у той час коли справа, яку ми маємо вирішити, є простою і банальною.

— Ох, вірно, — усміхнувся Дійкстра. — Банальною. Небезпечний нільфгардський агент, який міг би вже банально сидіти в моїй найглибшій ямі в Третогорі, банально здимів, банально попереджений і сполоханий банальною дурістю панів Любистка й Ґеральта. Я бачив людей, які йшли на ешафот за менші банальності. Чому ти не повідомив мені про вашу засідку, Любистку? Чи я не доручив тобі інформувати мене про всі наміри відьмака?

— Я нічого не знав про плани Ґеральта, — переконливо збрехав Любисток. — Про те, що він рушить до Темерії й Соддену, щоб шукати того Ріенса, я ж тобі вже говорив. Повідомив я тобі також, що він повернувся. Я був упевнений, що він відступився. Ріенс буквально розчинився у повітрі, відьмак не знайшов ані найменшого сліду, і про те, якщо пам’ятаєш, я розповів тобі також…

— Ти брехав, — холодно заявив шпик. — Відьмак знайшов сліди Ріенса. У вигляді трупів. Тоді він вирішив змінити тактику. Замість ганятися за Ріенсом він вирішив чекати, поки Ріенс знайде його. Найнявся на шкути компанії Малатія і Грока як ескорт. Зробив із умислом. Знав, що компанія широко про це розголосить і тоді Ріенс довідається і щось зробить. І пан Ріенс зробив. Дивний, невловимий пан Ріенс. Нахабний, упевнений у собі пан Ріенс, який навіть не хоче використовувати псевдоніми й фальшиві імена. Пан Ріенс, який на милю смердить димом із нільфгардського комина. І чарівником-ренегатом. Правда, Філіппо?

Чародійка ні підтвердила, ні заперечила. Мовчала, дивлячись на Любистка допитливо й проникливо. Поет опустив очі, відкашлявся невпевнено. Не любив він таких поглядів.

Любисток поділяв привабливих жінок, у тому числі й чародійок, на пречудових, чудових, нечудових і зовсім нечудових. Пречудові на пропозицію піти в ліжко реагували радісною згодою, чудові — веселим сміхом. Нечудові реагували непередбачуваним чином. До зовсім нечудових трубадур зараховував тих, стосовно яких сама думка про те, щоб зробити таку пропозицію, холодом вкривала спину