Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

Він не знав, чи правильно зробив, але в тій тиші відчув: забути — гірше, ніж помилитись.

Тиша видихнула. Не зникла — змінилась. Як камінь, який нарешті дозволили залишити в спокої.

Диск згас. Але не повністю. Немов чекав когось іншого.

Вони вийшли з глибокої Зали повільно, пробираючись назад через тунелі. Тепер рунічне світло більше не пульсувало — воно згасало по дорозі, мов світло ламп у покинутому храмі. Ґорам ішов трохи попереду, перевіряючи шлях. У вузькому проході, де з обох боків камінь був ніби посічений, вони почули шум зверху.

— Сюди! — покликав Ґорам, знаходячи прохід, що вів нагору.

За кілька хвилин вони вже пробиралися по рукотворній шахті, що піднімалась до вузького виходу. Нарешті вгорі — сіре світло, дим і сніг, що танув у повітрі. Вони вийшли на одне з плато, що нависали над розломами — старі спостережні тераси Скаланіїв.

На обрії диміли рештки боїв, але тут було тихо. Сама тиша була важка, сповнена зламаних речень. На краю плато Торрік сів, зняв рукавицю й торкнувся холодного каменю. Той був теплий.

Ґорам опустився поруч.

— Що тепер?

— Чекаємо. Якщо щось і має зійти, то зійде тут. — Він глянув угору. — Іноді відповідь не в дії, а в присутності.

Тоді знизу долинув крик. Не гарячковий — упертий, рішучий. Пил піднявся знизу тунелю, й дві постаті вийшли з мороку: Каелір — кульгавий, з подертим плащем — і Невар, обплетений кіптявою, з перев’язаним плечем. У руках — брудне полотно, з-під якого вже світився уламок.

— Ви звідки?.. — Ґорам був першим, хто озвався.

— Старий тунель, — видихнув Каелір. — Ґноми колись згадували про нього... на картах. У розломі, біля нижньої секції рун. Ми натрапили на прохід.

— Нас вів Гарвік, — додав Невар, і його голос похрип. — Він ішов попереду. Розчищав завали.

— Гарвік? — Торрік підвів голову, здивований. — Він же…

— …повернувся. Назад. Коли ми вже виходили. — Каелір стисло стиснув зуби. — Сказав, що… не може просто втекти. Що мусить відтягнути увагу ферінців.

Його рука здригнулась, ніби тримаючи тінь Гарвіка і запала тиша.

— Сам пішов на своїх?.. — прошепотів Ґорам.

— «Командир мусить дати останній наказ», — передав його слова Невар. — Але того разу… наказ був — не стріляти. Не вбивати. І.. не жити, якщо не зможеш цього витримати.

Торрік важко зітхнув. Уламок у руках Невара здався йому пульсом самого Гарвіка — тим, що не бився, але ще світився. Не як магія. Як відлуння вибору.

— Він був із ними… а вибрав — проти, — сказав Каелір.

— Не кожен може дозволити собі таку зраду, — тихо додав Ґорам. — І не кожна зрада — це падіння. Іноді… це жертва.

Невар мовчки простягнув уламок — той сам засвітився у відповідь.

— Вони шукають один одного, — прошепотів Невар. — А світ... шукає нас. І чує тільки там, де ми не кричимо.

— І ми — лише провідники, — відповів Торрік. — Але є ще дещо. Гарвік сказав… що Елісія загинула.

Невар здригнувся. Його голос злегка тремтів — не від втоми, а від чогось глибшого.

— Я не встиг... Вона тримала лінію, коли ми йшли нагору. Я тоді... не знав, що то був її вибір.

— Не щоб перемогти, — додав Торрік. — Щоб зупинити.

Запала тиша. Камінь під ногами був теплий, не від магії — від пам’яті.

Диск і уламок... ніби гойднулись разом. Як би це звучало, він відчув — хтось говорить. 

І тоді з уламка, що лежав між ними, озвався голос Селії. Слабкий, майже шепіт, мов через шар води:

— Світ ще не зробив вибору. Але він вже чує. Те, що ви зробили, — це пам’ять. Не як минуле. А як напрямок. 

Її голос ніс відлуння Ельрайна, що стояв у Айліс’єні.

Торрік стиснув диск, ніби тримаючи руку Елісії.

Ґорам опустився на одне коліно й поставив останню лінію рун біля краю плато. Там, де розривались хмари, з-поміж попелу вже проростав самотній пагін.

— Якщо я був зброєю… — промовив Торрік, — то тепер я — замок. Поки вибір не буде зроблено.

Невар мовчки кивнув. Разом вони підійшли до великої плити, що, можливо, колись була зоряним вівтарем. Світ навколо затихав.

— Ми не маємо влади. Але маємо сліди, — сказав Торрік і поклав диск. Не в центр. Збоку. Як послання. Як пропозицію.

Невар розгорнув полотно. Уламок Передвісника засвітився, мов серце, що ще не вмерло. Він поклав його поруч.

— Якщо ми були ковалями смерті… — додав Торрік, — то станьмо вартовими життя.

Вони стояли втрьох. Без фанфар. Без величі.

Між тріщинами в плиті, де колись був шов, щось м’яке пробилось крізь камінь. Пелюстка. Не магічна — справжня.

Земля зітхнула, ніби згадала коріння Лісу Крику.