Шаграй Наталія - Полин і чебрець, Шаграй Наталія

— Зачекай! – витягнула я руку. — Бо, знаєш, я не готова. І мене поки це все лякає. Ми усі зараз залежимо від тебе. І нехай це буде егоїстично, але, — я потрималася трохи за голову, —  не поспішаймо. Бо я сама не впораюсь.

— Та там безпечно. Чого ти?

— Перенесімо цю розмову десь на рік, якщо тобі не хочеться зараз в одному флаконі отримати актрису драмтеатру і пацієнта психлікарні, — зиркнула я на нього.

 — Ліно, ну серйозно, все нормально. Я ж там був, бачив усе на власні очі. Люди живуть своїм життям, працюють, гуляють у парках, ходять у кафе.

— В нашій країні триває війна про яку безпеку ти мені говориш? – скептично глянула на нього.

— Все не так страшно, як здається… — розпочав він говорити.

— Ой, ну звісно!

— Ліно, я не кажу, що взагалі немає проблем.

— Ян, від твого останнього «ти там був» й до сьогодення ситуація дещо змінилася, — перевела я виразний погляд на Соньку в манежі. – Тобі нічого не заважає надавати таку допомогу тут в Києві.

— Це трішки інше, — наморщив він носа.

Але ніт, мене вже було не спинити. Повстали усі страхи й з шаленою швидкістю прокрутили перед очима усі найгірші варіанти розвитку подій.

— Ага! Тому ми наразі живемо отут в селі, а не в Києві, бо тут спокійніше і безпечніше. Але це ж інше… — фиркнула я.

— Ти не розумієш…

— Ян, на твоїх руках НЕМОВЛЯ. Від тебе залежить життя твоєї дитини…

Він стиснув щелепи, відвів погляд убік, ніби намагаючись не вибухнути від емоцій. Я бачила, як напружилися м’язи на його передпліччях, як пальці трохи сильніше стиснулися в кулак.

— Я знаю, —  різко видихнув він.

— Та я зійду з розуму від переживань раніше, аніж ти туди доїдеш. Ти не можеш мені отак говорити за обідом, я тут поїду в одне місце в якому снаряди літають, як пташечки й сподіватися, що я скажу «їдь». Бо я в паніці.

Мій голос то завмирав на високій ноті, то яструбом падав вниз згадуючи про Соньку, а періодично я взагалі переходила на якісне шипіння.

— Гаразд! – скрипнув зубами Ян. – Я тебе почув.

— Добре! Бо моя емоційна стійкість трішки стерлася і зараз я більше нагадую емоційного дрища.

Ян примружився, уважно дивлячись на мене.

— Ліно, все справді не так страшно, як здається. Не нервуй, — спробував він ще трішки погойдатися на моїх нервах, як кіт на шторах.

— Ян!!! – рикнула я.

— Добре. Я нікуди не поїду. Задоволена?

— Ні! Чорт би тебе побрав! Я не крайня в цьому всьому. Про яке задоволення ти говориш? – зірвалася я на крик.

Ян зітхнув і розвів руками.

 — Гаразд! – повільно видихнув він. – Ми з тобою просто по різному бачимо цю ситуацію.

— По різному? – перепитала я. — Ян, ти тримаєш на руках немовля! Тут немає варіантів, немає іншого бачення! Є лише одна реальність: ти відповідаєш за цю дитину, і якщо з тобою щось станеться, то що далі?

Він заплющив очі на секунду, ніби зважуючи мої слова, потім зітхнув і подивився на мене втомленим, але впертим поглядом.

— Ти справді думаєш, що я не усвідомлюю відповідальності?

— Я думаю, що ти схильний до ризику. І що іноді тобі здається, ніби ти можеш усе контролювати. Але це не так. Життя не працює за твоїми правилами!

Ян провів рукою по обличчю, наче відганяючи невидиму втому.

— Ліно… Я нікуди не поїду. Я вже сказав.

— Гаразд! – встала я з-за столу. – Я до себе.

— Ліно, зачекай…

— Мені треба трішки побути самій…

Й розлюченою фурією я влетіла у свою кімнату.