Аля Алістер - У пошуках втраченої магії, Аля Алістер

Лана підбадьорилася й одразу перейшла до нагальнішого питання.

— І куди Риту відправлятимемо наступного разу?

 Ясмін усміхнулася.

— Яка ти швидка. Це питання поки що відкрите. Особисто я поняття не маю. У нас цілий місяць на це. Якщо «Юрособи» почали нам відкривати істину, то вони нам і підкажуть.

 Щойно Рита прийшла до тями після подорожі, разом із Ланою вони знову поринули в історію. Інформації було дуже мало. Чи то літописці були в ті часи ліниві, чи то в інтернет закинули не всю інформацію. А може причина в нескінченних війнах і пожежах, які знищили незліченну безліч документів минулого. У київських архівах документів майже не було, адже дівчат цікавила середньовічна Франція. Було два шляхи: або вчити французьку і їхати до Парижа, або шукати місцевого історика, що спеціалізується на ранньому європейському Середньовіччі. До колишнього залицяльника Лани вирішили не звертатися, зі зрозумілих причин.

— І де нам шукати потрібного історика? — стомлено запитала Лана.

 Вони вже кілька днів безрезультатно штурмували простори інтернету в пошуках хоч якоїсь згадки про графа де Монфора.

— Треба пошукати в інтернеті, звісно. Давай так. Шукаємо будь-які публікації із середньовічної Європи та виписуємо авторів. Потім збираємо про них інформацію, відгуки. Загалом, усе що знайдемо. Вибираємо найкрутішого і йдемо до нього із запитаннями.

— Ха. Смішно. І що ми йому втиратимемо? Про сімейний архів чи перекази, які передавалися з покоління в покоління?

 Лана була налаштована відверто песимістично. Рита задумалася, а потім весело заявила:

— А ми йому правду розповімо.

Лана підперла долонькою голову.

— Нас здадуть у дурку, — посміхнувшись, спокійно констатувала вона.

— Не здадуть. Туди зараз і реальних шизиків не забирають. А ось історик вирішить, що ми вигадниці і він краще знає історію, і почне нас просвітлювати. Коротше, на місці зорієнтуємося. Головне, знайти цього історика.

 Понад тиждень подруги шукали фахівця. Звісно, найбільше статей на тему було написано французами, німцями, британцями. Але на території колишнього Совка теж були фанати і знавці тієї епохи. Було в Москві кілька професорів, у Вільнюсі один і, о диво! — у Києві. Причому ця людина викладала в університеті імені Т.Г. Шевченка. І прізвище в нього було напрочуд оригінальне... Шевченко. Заняття вже йшли повним ходом, тому проблем із пошуком Шевченка Є.В. не було. Розклад на кафедрі подивилися і вперед. А от щоб мінімізувати ризик випадкової зустрічі з небажаними знайомими, дівчата вирішили підкоригувати зовнішність.

Лана стояла перед своєю шафою, намагаючись зрозуміти, який образ зробить її невпізнаваною. Рита сиділа на ліжку й сумно дивилася на подругу. Учора та сама картина була в неї вдома, тільки тоді вона перебирала свій гардероб. Журба була в тому, що речі обох подруг ніяк не підходили для ролі шпигунів, які вони собі навигадували. Не впізнати їх було б складно. Ні окуляри, ні кепка не врятували б.

 І раптом Лана рішуче заявила:

— Ми маємо стати хлопцями. Хлопці на хлопців не витріщаються.

— Феєрично! Я волосся стригти не збираюся.

— І не треба. Перуки, накладні вусики-борідки. Одяг зараз модний для нової статі «воно».

 Рита розсміялася.

— Таки так. Унісекс нам на допомогу.

— Гаразд. Перетворення беру на себе.

 Лана натхненно почала шукати в інтернеті і продзвонювати фірми, які займалися розіграшами. На одній із фірм їй дали координати гримера Аллочки з кіностудії ім. Довженка.

 Попередньо дізнавшись розклад професора Шевченка Є.В., дівчата домовилися про зустріч із гримером.

 Перетворення було фантастичним. Навіть не знадобилися ні борідки, ні вусики.

 До університету підійшли двоє молодих симпатичних молодиків і, злившись із натовпом студентів, зайшли в головний корпус. Рита з Ланою піднялися на другий поверх і чекали біля аудиторії, де ось-ось мала закінчитися лекція професора.

— То що говоритимемо? — нервуючи, запитала Лана.

 Вона страшенно не любила брехати.

— Говоритиму я. Не трясися так. Ми ж не державні таємниці випитуватимемо. Це просто історія, причому чужої країни. Постався до цього, як до пригоди, — з усмішкою сказала Рита й підбадьорливо стиснула руку подруги.

 Тут пролунав дзвінок і з аудиторії почали виходити студенти. Дівчата почали виглядати сивочолого професора. Принаймні, вони так собі його уявляли. А який ще може мати вигляд професор історичних наук? Коли всі начебто вийшли, подруги перезирнулися.

— Може, професор ще там? Ми ж не могли його пропустити. Я зараз перевірю.

Рита рішуче зайшла до аудиторії. Там було порожньо... І тут, перекриваючи різноголосий гул коридору, хтось покликав:

— Євгеніє Віталіївно! Професор Шевченко!

 Рита вискочила в коридор, і вони з Ланою, ледь не підстрибуючи, почали видивлятися, хто відгукнеться.

— Цікаво, чому ми вирішили, що професор у похилому віці і, в принципі, чоловік? І взагалі, треба було фотку на сайті універу подивитися, — витягаючи шию, прошепотіла Лана.