Стів Маккартер - Едей Спенадей та Полум'я помсти, Стів Маккартер

- Ні, клянуся! Вони ще там! Прямо в моїй сумці!

Тоді, звісно ж, сумку швидко доправили на землю. Ліхтармейстер категорично відмовився у ній порпатися. Тоді молодик, що допомагав йому зістрибнути на драбину, зголосився прийти на поміч. Озброївшись знятим з лівої ноги черевиком, хлопчина марно намагався знайти хоча б одну шерстинку з хвостатих тваринок. Через хвилинку люди, що помітно повеселішали, вже почали розходитися киваючи і бік літнього чоловіка і щось тихенько шепочучи. Ліхтармейстер у розпачі сів прямо на бруківку і ще раз самотужки передивився вміст сумки. Я не чула його тихих слів, але точно прочитала по губах:

- Так, треба менше пити.

Ух, ледь не проґавила того, за ким сюди і прийшла.

Звісно, вступати у розмову поблизу відділку розшукмейстерів — неправильно. Тому я простежила за ним, тримаючись на певній відстані. Багато людей на вулицях. Я одягла капюшона собі на голову, щоб прикрити лице і своє довге руде волосся. Я знала, де живе чоловік, тому розуміла, куди і як ми повинні йти. І Чарлі Войд здивував мене, коли звернув у один провулок, а з нього у інший. Ну, м’яко кажучи, не найкращий вибір. Звичайно, у разі неприємностей, можна заявити, що ти розшукмейстер. Але ж не всіх це зупинить! Я стрімко зменшувала дистанцію між нами. Не хотіла, щоб з ним щось трапилося. Така людина не повинна загинути від іржавого ножа якогось п’яного злочинця. І біда прийшла. Але зовсім не звідти, де я її чекала.

Ми вийшли з цього темного провулку. Навіть я такими ходжу лише у крайній потребі! Навіть тепер, знаючи на що я здатна. А от Чарлі Войд…

Якби там не було, а темні провулки, де робляться темні справи, залишилися позаду. Та я вже була занадто близько, аби вдавати з себе пересічного перехожого.

- Ти в таких провулках мало мерців бачив? - спитала я у нього з-за спини.

- Кожен тиждень бачу. - відповів він, не повертаючись до мене і не збавляючи кроку.

Хм. Зовсім не дивно, що він відчув, що за ним стежать. Дивно те, що для нього не стало несподіванкою, що переслідувачем виявилася саме я.

- Тоді чому пішов туди?

- Побачив тебе. Потрібно поговорити. Чим раніше я потраплю додому, тим раніше ми поговоримо.

Я похитала головою. Звучало логічно, але…

- Більше так не роби.

І тут “бах”. Войд не втримався на ногах і впав. Я зробила крок вбік, щоб і на мене не напоровся той мордатий молодик, що вдавав із себе наймогутнішу і найвеличнішу людину світу. Такі задирають носа аж до самих зірочок. За ним йшло троє. Пташка високого польоту. Одного лідера таким замало. Коли у татка занадто багато грошей і їх нікуди подіти, то на вулицях міста і з’являються такі телепні, що помилково вбивають собі в голову думку про те, що їм усе дозволено. Ні, хлопчику. Ти сильно помиляєшся. Ксерон — то і моє місто також. Хай щеня не думає, що воно в ньому господар і бог.

- Міг би вибачитися. - голосно сказала я, коли він пройшов повз мене.

Двоє лідерів якраз порівнялися зі мною, а третій трохи відставав. Отой третій подивився мені в очі і, не зупиняючись, похитав головою і прицмокнув, погрожуючи зброєю, на руків’я якої поклав свою руку.

- Ні-ні. Не треба. - прокряхтів Чарлі Войд, підбираючи з бруківки свою збиту шапку і намагаючись змінити свої чотири точки опори на дві.

Я підібгала губи. І правда. Чого це я? Образили не мене. Шкоди ніякої розшукмейстер не отримав. Ну, був інцидент та загув. Можна іти далі.

- Не треба робити помилок, за які доведеться платити. - додав Войд, подивившись мені в очі.

- Це хто там відкрив рота? - гидкий високий голос гидкого пихатого синочка багатія. - Здається, ти — виродок. Але у мого кухаря давно не було жінки. - короткий смішок. - Якщо він зжалиться над тобою, то ще й мідяка заробиш. Ти ж більше і не коштуєш?

Я пропустила повз вуха його базікання. Яке мені діло до його слів? Я вже твердо вирішила для себе не вступати у бійку. Та ще Войд додав мені впевненості в правильності прийнятого мною рішення своїми словами. Немає бійки — немає проблем. Може, той вилупок — синок якоїсь дуже впливової людини. А мені зараз вороги не потрібні. Нові вороги, я маю на увазі.

- Вибачаюсь, пане. - втрутився розшукмейстер. - Можете ображати мене скільки завгодно, мене від цього менше не стане. - Чарлі Войд низько вклонився. - Але варто вам зачепити того, хто може надерти вам зад…

У мене очі на лоба полізли! Надерти зад? Так сказав цей інтелігентний добре освічений і гарно вихований чоловік похилого віку? Мені не почулося? Я миттю кинула погляд на лідерів. Вони тільки команди чекали.

- Недомірок. - посміхнувся золотий хлопчик. - Віддубасити їх обох добряче.

Добре, що лідери стояли дуже близько. Я зіграла на випередження, не чекаючи, доки той гівнюк договорить свою фразу. Один удар між ніг першому лідеру. Далі з напіврозвороту удар іншому в коліно, який змусив лідера припасти на одне коліно до землі. І тепер, зробивши блискавичний повний оберт в інший бік, я знесла його горизонтальним ударом ноги в голову. Повноцінний супротивник лишився лише один. Саме той, що погрожував мені зброєю. Та я не мала наміру з ним битися. Ну, якщо він виявиться не таким ідіотом. І він не виявився.

Я повільно дістала ножа. Звичайно, сам факт наявності такої зброї у мене мало чим вплинув би на рішення мого візаві. Але! Але коли лідер побачив мого довгого ножа, як шило, то очі його збільшилися. Ніж незримого. У руках такої тендітної дівчинки? З огляду на те, що двоє його друзів уже виведені зі строю і зараз валяються на бруківці, лідер зробив слушний висновок, що я цілком можу належати до незримих. Можливо, це його і врятувало.

- Вибачте, пане. Нам краще піти. - лідер покірно опустив голову, знаючи, яка його чекає реакція господаря.

- Ні. - голосно сказала я. - Це ми підемо.

Я позадкувала, щоб не підставляти лідеру спину. Чудово бачила, як малий недомірок стискав руки в кулаки і кривився перекошеним від гніву обличчям. Але такі як він добре розуміють силу. І зараз сильнішою була я. Чарлі Войд, коли я до нього наблизилася, легенько схопив мене за лікоть і пішов уперед, ведучи мене так, щоб я не спіткнулася і не вступила в калюжу.