Геннадій Єфіменко - Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

лідер цієї групи Павло Попов ніколи не був федералістом. Ще одна деталь: якщо «федералізм» був суто внурішньоукраїнським явищем і вирішенням цієї проблеми Кремль напряму не займався, то пов'язані з Поповим питання, тобто з його баченням перспектив комуністичного будівництва в Україні, у листопаді 1919 — лютому 1920 р. тричі розглядалися на політбюро ЦК РКП(б). Написана Павлом Поповим і схвалена українською організацією при Московському комітеті доповідна записка з аналізом стану справ в Україні і визначенням причин невдач комунізму стала помітним явищем, своєрідним путівником практичних дій, роль якого історики традиційно недооцінюють.

Саме ця записка була однією із трьох доповідей на засіданні політбюро ЦК РКП(б) від 21 листопада, за результатами якого Ленін написав проект постанови «Про радянську владу на Україні», що на тривалий час визначила політику Кремля в українському питанні. Зауваги Попова врахував Лев Троцький, коли він готував згаданий вище публічний наказ Червоній армії із закликом до «Вільної Незалежної Радянської України». Скликана Поповим 8 грудня 1919 р., тобто вже після Всеросійської конференції РКП(б), нарада відповідальних працівників з України, на якій була розкритикована попередня діяльність ЦК КП(б)У, знову активізувала питання про відносини між УСРР та РСФРР. Саме брошура «Наша сучасна політика» (див. вклейку, рис. XI), в основу якої було покладено згадану вище доповідь П. Попова та додано радикальнішу україномовну передмову, спричинила переляк у Кремлі. Враховуючи резонанс, який викликала ця брошура на перемовинах між КП(б)У та УКП(б) про об'єднання, що велися у Петрограді, керівництво УСРР зважилося заново нагадати Кремлю про потребу публічного вирішення проблеми відносин між УСРР та РСФРР.

30 грудня. 1919 р., після перегляду чернетки ленінського «Листа до робітників і селян з приводу перемог над Денікіним», X. Раковський поставив питання про необхідність якимось чином формалізувати відносини між УСРР та РСФРР. Він відзначив: «Я думаю, необхідно відмітити, що національна боротьба на Україні як у період Ради та Директорії, так і, особливо, протягом нинішнього року, сприяла перемозі поміщиків та капіталістів і поразці робітничо-селянської влади». При цьому Раковський категорично заперечив популярну серед частини більшовицьких керманичів думку про неважливість і недоцільність надання першочергової уваги питанню українсько-російських взаємин (мовляв, досить і мови з культурою). Він побоювався, що негайна спроба втілити далекосяжні плани щодо «влиття» України до складу Росії може спричинити новий провал більшовиків, але тепер ініціативу могли перехопити боротьбисти, які, як це відзначалося і в «Листі» Леніна, неодноразово заявляли про те, що їхня позиція відрізняється від більшовицької лише в питанні українсько-російських відносин. Виходячи з таких міркувань, Раковський того ж дня, тобто 30 грудня 1919 р., запропонував свій перший варіант присвячених цій проблемі тез.

Пропозиція була визнана слушною. У Кремлі погодилися з тим, що ставлення ЦК КП(б)У до відносин з Росією має бути формально означеним. Звичайно, якою саме має бути форма, вирішували в ЦК РКП(б). На засіданні політбюро ЦК РКП(б), яке відбулося «17 та 18 січня», було розглянуто питання «Про форму державних відносин між Росією та Україною». Обговорювався наданий X. Раковським документ. Було ухвалено рішення «прийняти тези Раковського, доручивши йому разом із тов. Троцьким внести редакційні зміни відповідно до зроблених на засіданні вказівок».

Уже 31 січня 1920 р. Раковський поклав на стіл Леніну дороблені тези. Оскільки на засіданні політбюро від 17 та 18 січня були надані досить детальні інструкції з їх редакційної обробки, то питання про взаємини УСРР та РСФРР окремо більше не ставилося на порядок денний вищого політичного органу РКП(б). В оновленій резолюції, яка на той час визнавалася ще резолюцією ЦК РКП(б), було вже не 7, як у попередній, а 21 пункт. Провідною була така теза (вона була підкреслена в тому документі, який X. Раковський надав В. Леніну на його прохання): «Будь-які спроби розірвати чи послабити цей зв'язок (за текстом — „між робітниками та селянами усіх радянських країн“. — Авт.) є по суті контрреволюційними і спрямованими проти самої влади робітників і селян. Висування національного питання як основного в боротьбі проти комуністичної партії, незалежно від того, чи робиться це з боку справжніх буржуазних або з боку радянських і напівкомуністичних партій, є свідомою чи несвідомою спробою зірвати або ускладнити встановлення пролетарської диктатури».

Далі ще раз повторювалося, що «незалежність українських трудящих мас» може забезпечити лише УСРР, а існування самої УСРР можливе лише в тісному об'єднанні з РСФРР, яка одна з усіх радянських республік, що існували (згадувалися Угорська і Баварська республіки), збереглася і перемогла ворогів. Цього разу необхідність об'єднання того чи іншого наркомату обґрунтовувалася в кожному випадку окремим пунктом, що й стало одним з основних чинників збільшення їх (пунктів) кількості з семи до двадцяти одного.

Втілювати на практиці настанови з «українського питання» потрібно було членам КП(б)У, тобто комуністам, які працювали в Україні. Ще на одному зі своїх перших засідань, яке відбулося в Москві 15 грудня 1919 р., щойно утворене бюро ЦК КП(б)У ухвалило рішення «запропонувати оргбюро ЦК РКП(б) точно зафіксувати, що всі т.т., яких відправляють до України, без усякого винятку мають вступати у відповідні організації КПУ». Таким чином, більшовики, які працювали в Україні й формально підпорядковувалися КП(б)У автоматично ставали «українцями». Відповідно до ленінської логіки, ухвала про «якнайтісніше об'єднання» мала бути ініціативою «місцевих комуністів», щоб було менше підстав звинувачувати комуністів «великоруських» у великодержавництві, тобто постанову потрібно було подати як рішення українських органів влади. Тому з приїздом Раковського на початку лютого до Харкова і вже після того, як було ухвалено рішення ЦК РКП(б) про надіслання постанови в єдині (спільні) комісаріати, питання про взаємини між УСРР та РСФРР розглядалося на засіданнях бюро ЦК КП(б)У 13 та 19 лютого 1920 р.

Рішення було ухвалено 19 лютого: «Резолюцію надрукувати, виправивши нумерацію абзаців та виключивши в параграфі 19 слово „тимчасово“». Власне, зміна порядку абзаців і була зумовлена зняттям цього «тимчасово», яке вживалося в характеристиці Наркомату продовольства — позначати «тимчасовість» його українського підпорядкування було цілком зайвим, оскільки він і так працював «у тісному контакті» з відповідним наркоматом РСФРР, а формально українським його було зроблено лише для того, щоб хліб забирали не представники Москви, а свої, «українці». 21 лютого 1920 р. у газеті «Коммунист» цей документ, який, нагадаємо, у рішенні політбюро ЦК РКП(б) від 6 лютого називався постановою ЦК РКП(б), було опубліковано у вигляді тез ЦК КП(б)У а в березні без будь-яких змін затверджено як резолюцію IV Всеукраїнської конференцією КП(б)У.

Хоч у назві резолюції йшлося про відносини, насправді форма не відповідала змісту. За «рівноправними» словами ховалася спроба формально погодити включення УСРР до складу