Сергій Бобрицький - Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький

– Тобто, вона жива? Так це ж пречудова новина, вчителю!

– Згоден, але, як бачите, я так особливо не радію, віконте. Бо моєї передбачливості не вистачило на те, що та потвора затягне мою дитину на глибину в десятки кілометрів під землю. І не просто під землю. А саме туди, де більше за всіх має владу стихія Вогню. Магма та еманації змія на тій глибині настільки потужні, що я зараз навіть не можу відчути її місцезнаходження, не те, що врятувати. Тож, поки що я лишень маю приблизне уявлення, як це можна виконати. Та мені не вистачає деяких елементів…

– Майстре Грейткіллс… Вчителю… – Прочистив горло Леон після дещо незручної, сумної паузи. – Гадаю, це і так зрозуміло, але хочу озвучити. Якщо у цій справі вам буде потрібна моя допомога – зроблю все, що в моїх силах. Звісно, я поки не є головою роду Д’Альбон, але й моїх власних здібностей…

– Дякую, учне. Це дуже важливі слова. – Похлопав співрозмовника по плечу Грегор Грейткіллс. І цього разу на його обличчі навіть з’явилася усмішка. Правда, більш сумної посмішки годі було й шукати.

Далі вони вдвох мовчки дивилися на зоряне небо над Прилісною, не говорячи одне одному більше ні слова. Аж поки звуки різанини, мерзенний хруст хрящів й тріумфальне вовче виття не закінчилися і біля воріт Смарагдової Садиби не з’явилося одинадцять темних, мохнатих постатей.

– Господи, леді Ларинда ішла звідси у білосніжній подобі… Як же вона…

– Ну, трохи забруднилися, з ким не бува…

– Повністю забруднити своє триметрове тіло у тельбухах нещасних темних криланів? Дійсно, з ким не буває…

– Обговоримо чистоплотність нашої шановної травниці дещо пізніше, Леоне. – Трохи повернувши голову до співрозмовника, сказав Архімаг. А потім вже звернувся до зграї вервольфів, що скромно м’ялася біля воріт. – Заходьте, діти мої. Гадаю, нам є про що поговорити.

Лекція для нового покоління вищих вервольфів пройшла доволі швидко й продуктивно. На пам’ять ніхто з присутніх не жалівся. Грегор розписав усі плюси перебування в їх поточному, зміненому статусі. Як в людській подобі, так і в звіриній. Мінусів, до речі, не було взагалі. Вплив місяця, на відміну від оригінальних вищих перевертнів, було суттєво зменшено. І під час повного місяця максимум, що могло негативного статися з його оновленими підлеглими – це трішки більш нервовий настрій. А от сил нічне світило їм додавало добряче. Швидкість, сила, регенерація навіть у звичній подобі були в рази вищими за стандартні для людської раси. Що вже казати про ці показники в подобі звіра.

Тож, проінструктовані про свої нові здібності, а також з рекомендаціями по харчуванню і догляду за шерстю та кігтями, селяни були відпущені по своїм справам. Точніше – по кроватям. Бо була вже глибока ніч і навіть цікавий Леон Д’Альбон покинув це засідання десь на середині лекції про п’ятиразово прискорений метаболізм.

Але повна тиша й відсутність місцями надокучливого учня були зараз Грегору вельми в нагоді. І він відкрив портал, щоб прямо зі Смарагдової Садиби опинитися на вершині Червоної Гори.

***

Через декілька годин, коли сонця вже показали свої цікаві голівки з-за обрію, випадковий глядач так само зміг би вгледіти на вершині єдиного вулкану баронства Грейткліллс фігуру Архімага. Але чаклун був тепер чорним від сажі, наче той Вулпот, добряче виснаженим і дуже незвично злим.

– Вентальський гірський хребет цьому вулканові в дупу! – Звернувся до неба чемний геомант. – Я не зможу дістатися туди, не спопеливши половину провінції! Клятий Вогонь! Він би й мені не завадив…

Закусивши губу, Грегор гарячково розмірковував, зупиненим поглядом витріщаючись у ревуче жерло Червоної Гори. Аж ось таргани в геніальній макітрі першого в історії Фрідана Архімага Землі включили світло.

– Хех! А мабуть, я все-таки знаю, де тебе роздобути, любчику! Тим паче, що цей візит в будь-якому разі мав статися найближчим часом. – Від задуманого в Грегора навіть долоні засвербіли. От і потер він їх одна об іншу. З найлиховіснішим виразом обличчя, на яке тільки здатна флегматична мармиза геоманта.