Ольга Вільна - Ярослав, Ольга Вільна

– Я лише перерахував кілька історичних фактів. Між тим місто має набагато більшу і цікавішу історію. – Олег, вочевидь, справді чимало знав.

– Ну ж бо? – Романа продовжувала розглядати хлопчину, ніби він був справжнім чудом. Та й самому Уласу вже стало цікаво. – Що ще з ним не так? Не мовчи! Публіка вимагає історії!

– Чому ні? – погодився Улас.

– Не новини ж слухати? – додала Романа, чим остаточно добила нещасного і без того пораненого хлопця.

– Гаразд. Із суттєвого і загальновідомого. Калуга якийсь час мала статус князівства, входила до складу Московського царства. На початку сімнадцятого століття війська гетьмана Сагайдачного в ході русько-московської війни захопили його, і доволі швидко, що зіграло вирішальну роль у падінні Московії та остаточного об’єднання Київської Русі. – В голосі не було жодних лекторських ноток, але Уласу на мить здалось, ніби він на якійсь презентації. В хлопчини ж бо навіть плечі розправились. – На знак пошани і визнання військового генія Сагайдачного, князь подарував останньому ці землі, з правом передачі їх нащадкам. – Помовчав. – Пізніше, в ході франко-руської війни, це місто наряду зі Смоленськом створило лінію відсічі наполеонівської армії. Найбільших втрат французи зазнали саме тут. І до речі, не без допомоги нащадків Сагайдачного, – з якоюсь неймовірно знайомою посмішкою додав хлопчина. І продовжив, зітхнувши: – Тож, не обов’язково жити в певному місті, аби знати значущі історичні факти про нього. Це ж бо наше минуле, яке варто пам’ятати заради майбутнього.

– Ну, – Романа виглядала трохи приголомшеною, кліпаючи очима, – з історією у мене завжди були проблеми. – Мотнула головою. – Та ти прямо як ходяча енциклопедія. Можна я на чергову перездачу з тобою піду?

– Перездача? У тебе проблеми з історією?

– Ненавиджу її, – відкинулась назад. І майже одразу почувся шурхіт пакетів та коробок. – Я візьму бутерброда, чи хтось на нього претендує?

– Ні, – Олег важко пересунувся у кріслі, викладаючи поранене плече.

Улас спромігся тільки хитнути головою, погоджуючись. Слова Романи його не дуже зачіпили. Зараз його турбувало геть інше.

«Вашу ж.. до дідька! – скосив погляд на профіль юнака. – Який же я сліпий йолоп!»

У нього були питання щодо особистості Олега, щодо його версії подій, щодо причин полювання за ними. Навіщо? Чому? Тепер питань не було.

«Минуле, яке маємо пам’ятати заради майбутнього», – слова княжича Київської Русі, Його Королівської Вельможності Ярослава Владиславовича, що були сказані на відкритті виставки Зброї козацької доби. Улас їх добре запам’ятав, як здавалось і самого княжича, бо ж стояв геть близько до імпровізованої сцени.

Хлопчина ж весь час видавався знайомим. Щось таке постійно чіпляло, в словах, в поставі. В діях, врешті решт! Звісно були грим, костюм Імператора, поранення, яке не додавало здоров’я на обличчя та виснаженість, яка не полишала погляд. Але ж! Йому варто було лише пригледітись, заспокоїтись і пригледітись.

Не існувало ніякого княжого служки. Улас втрапив у халепу разом із самим княжичем Київської Русі.