Вікторія Вецька - Будь моєю назавжди , Вікторія Вецька

— Костянтине Леонідовичу, — знову почав я, спокійно, але твердо.

— Я знаю, що ви вважаєте мене молодим і недосвідченим. Але я маю одну річ, яку ви втратили давно, — кохання і повагу до Соломії.

Він на мить зупинився, його очі зустрілися з моїми. В цю мить я побачив в його погляді щось нове, можливо, навіть тінь сумніву.

— Ваша донька має право на щастя, — продовжував я. — І я буду поруч з нею, підтримуватиму її і захищатиму від будь-якої загрози, навіть якщо це будете ви. Вона заслуговує на життя, вільне від вашої корисливості.

Костянтин Леонідович поклав виделку і серветку, його обличчя виражало холодну рішучість.

— Ти граєш з вогнем, хлопче. Ти не уявляєш, на що я здатен.

Я підняв голову і подивився йому прямо в очі.

— А ви не уявляєте, на що здатне кохання.

Він засміявся, але в його сміху не було справжньої радості. Це був сміх людини, яка втратила віру в щось справжнє і світле. Я зрозумів, що переді мною сидить не просто ворог, а людина, яка сама стала жертвою своїх амбіцій і жадібності.

—  Це твоя остання спроба, — сказав він, його голос став тихішим, але від того не менш загрозливим. — Соломія все одно буде робити те, що я скажу.

Я встав з-за столу і нахилився до нього, так що наші обличчя опинилися майже на одному рівні.

—   Ні, не буде, — сказав я тихо, але твердо. — Вона має вибір. І цей вибір — не ви.

Я відвернувся і вийшов з ресторану, залишивши його сидіти серед недоїдених страв і нездійснених планів.

Ззовні віяв прохолодний вітер, але всередині мене горіла рішучість. Я знав, що боротьба тільки починається, але я також знав, що заради Соломії і нашого кохання я готовий на все. Відчуваючи на собі прохолодний вітер, який обдував обличчя. Вечірня прохолода була ласкавою в порівнянні з напруженою атмосферою всередині ресторану. Я глибоко вдихнув прохолодне повітря, спробувавши заспокоїти свої думки. Моє серце все ще було наповнене відчуттям важливості та рішучості, яке я відчував протягом зустрічі. Я був готовим до будь-яких випробувань, які можуть зустрітися на нашому шляху. Моя рішучість не тільки не ослабла, але ще й зміцнила мій дух.

Після зустрічі з Костянтином Леонідовичем, я відчув неймовірну легкість. Тепер я знав, що потрібно діяти, і негайно вирішив поговорити з Мією. Вона заслуговувала знати правду про свого батька, і я мав бути тим, хто відкриє їй очі. Вечір був спокійним, і я запросив Мію на прогулянку в парк. Під зоряним небом ми йшли поруч, і я відчував, як моє серце б’ється швидше від кожного її погляду. Вона була прекрасною, і я знав, що не можу втратити її.

— Міє, — почав я, зупиняючись біля лавки. — Нам потрібно серйозно поговорити.

Кохана поглянула на мене з легким занепокоєнням.

— Щось сталося? — запитала вона, її голос був м’яким та як завжди ніжним.

Я взяв її за руки, відчуваючи тепло її долонь.

— Це стосується твого батька. Я не можу більше мовчати. Він знову нахапався боргів і планує видати тебе заміж за Іллю, щоб вирішити свої проблеми. Він користується твоєю добротою, і це має припинитися.

Мія відвела погляд, її обличчя затуманилось від роздумів. Я бачив, як вона намагається обробити мої слова, але в її очах читалася нерішучість.

— Назаре, я розумію, що ти хочеш мене захистити, — вимовила вона тихо. — Але ти не розумієш, як все насправді. Батько... він не такий, яким ти його уявляєш. Він просто потребує допомоги, і я не можу відвернутися від нього в цей момент.

— Міє, він використовує тебе, — відповів я, намагаючись стримати розчарування. — Це не допомога, це маніпуляція.

Вона похитала головою, її очі блищали від сліз.

— Він мій батько, Назаре. І ти не можеш вимагати від мене обрати між тобою і ним. Я не можу просто кинути його, коли він в біді.

Я відчув, як гнів і безпорадність піднімаються в мені. Я любив її, хотів для неї найкращого, але вона не бачила правди.

— Міє, ти заслуговуєш на власне життя, на щастя, — сказав я, намагаючись зберігати спокій. — Твій батько не зміниться. Він продовжуватиме тягнути тебе в свої проблеми, доки ти дозволятимеш це.

Вона витерла сльози і подивилася на мене з твердою рішучістю.

— Я знаю, що ти говориш з добрих намірів, але це моє рішення. Я буду підтримувати батька, як і раніше. Якщо ти не можеш зрозуміти це, то, можливо, нам варто переглянути наші стосунки.

Її слова вразили мене, як удар у груди. Я не міг повірити, що вона дійсно вибере його над нами. Але в цей момент я зрозумів, що її любов до батька і почуття обов’язку перед ним — були надто сильними, щоб просто так їх розірвати.

— Добре, Міє, — вимовив, відступаючи на крок назад. — Якщо це твоє рішення, я його поважаю. Але я не можу стояти осторонь і дивитися, як він знову і знову шкодить тобі.

Вона лише кивнула, і ми залишилися стояти в тиші, кожен зі своїми думками і болем. Тієї ночі я зрозумів, що інколи любов означає дати людині свободу приймати власні рішення, навіть якщо це означає втратити її. Ми розійшлися, кожен своїм шляхом, але я знав, що завжди буду поруч, готовий підтримати її, коли вона буде готова прийняти правду. Можливо, колись вона побачить те, що я намагався їй показати, і тоді наше кохання знову зійде, як світанок після найтемнішої ночі.