Влада Клімова - Фатальна ніч, Влада Клімова

– Дякую! Але Ви не схожі на консультанта, скоріше на експерта коштовностей. І дійсно, Ви праві, кулончик доволі гарний. Такому подарунку моя подруга, думаю, буде рада.

До цього моменту «принц» непомітно вивчав мою зовнішність, але коли почув про подругу, його божественні карі очі стали порожніми. Незнайомець, скоріше за все припустив, що я лесбі, знітився й вимовив:

– Щиро заздрю Вашій подрузі. Так, Ви зробили гарний вибір...

– Та ні, Ви мене неправильно зрозуміли! – чомусь розсипала я нестримний дитячий сміх. – У нашої колеги скоро день народження. І мене відрядили обрати для неї прикрасу.

Я стояла перед цим невідомим і здається вперше в житті відчувала себе гірше, ніж на екзамені. Гаряче виправдовувалась перед ним, але робити це було дуже приємно. Я ще намагалася розібратись у своїй логічній і поміркованій голові, та всі думки там переплутались. Моя поведінка взагалі не мала пояснення, бо як ніколи, захотілося виглядати наївною й чарівною.

Тепер чоловік полегшено зітхнув і звернувся до дівчини-продавчині:

– Лесю, покладіть для пані цю річ в нашу фірмову упаковку, як я Вас навчив. Коли вже у колеги урочистість, то й подарунок повинен виглядати як слід.

– Слухаюся, пане! – вклонилась йому консультантка, виписала мені чек та відійшла до іншої стійки, щоб гарно запакувати виріб.

Думаю, таємничий красень збирався сказати мені ще щось приємне, але в цей момент до салону увірвався Труш і спробував знерухомити нахабного незнайомця. Ось тільки й подальші дії я бачила вперше у житті. Бо стрункий консультант кілька разів вправно ухилився від рухів Влада, чим точно шокував досвідченого охоронця. Тут мені стало соромно за їх чоловічу гру: хто спритніший і я видала себе з головою.

– Владе, припини негайно! Це працівник салону. Він допоміг мені обрати подарунок для Аліни, – стандартно зазвучали маршальські нотки в моєму голосі.

Труш миттю зупинився й опустив руки:

– Щиро перепрошую! Я відразу не зрозумів. Але захищати цю пані моя робота і я її сумлінно виконую.

– Нічого страшного. Гарна у Вас охорона, пані. Я б і сам не відмовився сумлінно виконувати таку роботу. Але наразі повинен перепросити, мене чекають справи у підсобці. Був радий допомогти! Завітайте ще якось до нашого салону, – знову стримано, але незрівнянно посміхнувся чоловік і я чекала, що він простягне мені свою візитку. Але, НІ. Він зробив ледь помітний кивок головою й зник за якимись дверима.

Тільки тепер я відчула, що мої сталеві ноги тремтять як у школярки; а серце калатається, наче на нас зненацька напали вороги.

Розділ 6. Мільярдер

Святкування дня народження Аліни ми з Владом хотіли організувати в ресторані. Але бідолашна відмовилась, бо її мамі було зовсім зле й лікарі сказали готуватися до найгіршого. Дійсно через кілька днів тяжка хвороба перемогла й забрала у моєї охоронниці неньку назавжди.

Знаєте, дивлячись на те, як Аліна кожного дня мучилась через невимовні страждання найріднішої людини – я навіть заздрила собі. Адже нічого такого у своєму сиротинському житті відчути не встигла. Тоді, вранці, тато поцілував мене та й поїхав за кермом власного авто до своїх печей, а до вечора я його втратила... Біль був страшний, але жахіття, коли ріднесеньке невблаганно рухається до прірви – я точно пропустила.

Звісно підприємство допомогло з похоронами та поминками. Коли процесія підходила до завершення, я відвернулась на могилку до тата. Він стояв, як і раніше гарний і живий: на фоні обеліска, що викували наші майстри зі сталевих труб, котрі він виготовляв по життю.

Ні, спочатку коли я дуріла від горя, встановили звичайну невеличку стелу. Це вже потім, коли Зоряна Вербицька стала леді-бос та взяла у свої чіпкі й невблаганні долоньки батькову справу – возвеличили татові заслуги ось таким гарним пам’ятником. Ми розробляли його вдвох з нашим дизайнером.

Наразі я вирвала у підніжжя кілька бур’янин та запланувала приїхати й висадити татові нових квітів. А потім похапцем повернулась до сьогоднішньої бідолахи, щоб підтримати її. Якщо чесно, Алінка вже навіть не плакала. За ті місяці, що вона надивилася на страждання мами, всі сльози скінчилися й тепер вона була схожа на біоробота. Лише кивала у відповідь на співчуття, а на її шиї виблискував подарований нами кулончик.

Наче спеціально, саме на дев’ять днів, в місті проходив дуже серйозний підприємницький захід. Ні, без Аліни я звісно могла обійтись, бо разом з керівниками на тусовці було стільки охорони, що ніякий ідіот і близько не підійшов би до пильнованих персон. Але ж ввечері, традиційно, організували фуршет і саме на ті збіговиська я часто відряджала свою копію. Та сьогодні мені прийдеться вдавати світську левицю особисто.

Я вже перекинулась кількома словами зі знайомими директорами фірм та навіть поздоровила мера з народженням онучки, а ще потанцювала з одним невгамовним бабником. На цьому, зафіксувавши свою присутність, я збиралась тихенько вислизнути геть. В голові крутилося тільки Алінине горе і я вже взялася за телефон, щоб викликати Влада з автомобілем до входу.

Та раптом переді мною виросла знайома постать. Я підняла очі й навіть відсахнулась, адже в бездоганному костюмі й білосніжній сорочці з метеликом на шиї, стояв не хто інший, як консультант з ювелірного дому ZARINA й заважав мені піти.

– Яка приємна зустріч! – стримано посміхнувся він та поринув своїм завойовницьким поглядом кудись всередину мене. – Можна Вас запросити на танець?

І знову, як вперше, в голові прозвучало питання: "Звідки він тут узявся? Коли це працівників ювелірних салонів запрошували на подібні заходи? Та й виглядає він так невимушено, наче все життя ходив на бали до королів. Чому тоді приперся на нашу «робітничу» вечірку?"

Я мовчки знизала плечима і вперше поклала руку йому на долоню та відчула щось таке, що вже точно не схоже на тихий грім! Він делікатно огорнув мої пальці своїми й мій подих завмер, а перед очима засяяли зорі... Ну так, зіронька-Вербицька, що давно навчилася впевнено триматися в будь-якій ситуації наразі перетворилася на школярку, закохану в симпатичного вчителя.

А партнер по танцю безжально схилився до моєї щоки й прошепотів:

– Я милувався Вами цілий день, але на очі потрапляти не хотів. Та наразі не стримався, бо Ви неймовірні!

Він вів мене легко, наче пушинку, а я на диво легко корилася йому. Думками я завжди керую швидко, та поруч з ним гальмувала й лише тепер переварила, що він був присутній на денному форумі. Виходить ніякий він не консультант, а скоріше за все підприємець, що має відношення до прикрас.

На комплімент я тихо кивнула й чомусь бажала якомога скоріше здихатися його. Але здається плани мого кавалера були далекогляднішими. Він ніжно притримував мій стан і його рука була така тепла, що блаженно зігрівала мене.

– Тоді в салоні мені здалося, що діловий стиль не зовсім Ваш, – продовжив він. – Та сьогодні, у цій чарівній сукні, Ви виглядаєте надпривабливою. Я розумію, що володарці металопрокатного бізнесу Зоряні Вербицькій необхідно відповідати статусу бізнес-леді. Але Ваша жіночність перемагає все.

– Ага! Тобто Ви, без моєї згоди, вже розкопали моє резюме? А дозвольте поцікавитися: навіщо? – вилізла з мене ота володарка та нестримна одиначка-пантера. Тільки на цього граційного красеня мої хижацькі вибрики зовсім не подіяли. Він лише посміхнувся своєю магічною усмішкою й відповів:

– Випадково якось вийшло. Зранку побачив Вас серед купи чоловіків і запитав. Перепрошую за моє нахабство! А щоб виправити ситуацію, я теж представлюсь. Мене звати Єгор Білоус і я працівник ювелірної сфери. Дякую за отриману насолоду! – це так він закінчив наш танець, доторкнувся до моїх пальців губами і я збурено відреагувала на пестощі його вуст, десь глибоко в собі... Принаймні я так вважала!

– Приємно, навзаєм. Але мені вже час, – неймовірно сухо кинула я йому й миттю помчала на вихід.

Вже на вулиці загорнулася в шаль та викликала Труша з автомобілем. Вечір був доволі теплий, а мене лихоманило, наче серед зими.

В авто Влад дбайливо кутав свою директорку в плед і якось дивно посміхався. Він настирливо ганяв пальцем по екрану телефона й виглядав так, наче щось краде.

– Ти чого такий загадковий, майоре? Знайшов щось цікаве? – вже трохи зігрілась я в салоні.

– Та ось вивчаю твого залицяльника, – таємниче зітхнув Труш.

– А він там є? Дивно, і на денному форумі був? Зараз з танцями причепився,– обурено зізналась я охоронцю.

В цю мить Труш мовчки повернув екран до мене й те, що я побачила могло призвести до зупинки серця, але ж я жінка доволі витривала.

Під неймовірно чарівним фото, я приголомшено прочитала таке:

«Джордж Берк – разом з батьком Ріхардом Берком являються співвласниками ювелірно-годинникової компанії Chеopard. Вироби в золота найвищої проби та діаманти вищого класу багато років залишають сімейний бізнес на вершині Олімпу. Також компанія випускає екстравагантні парфуми. Їх продукцію давно обрали для себе відомі актори та інші сильні світу цього. Статки родини Берків сягають десятків мільярдів євро. А їх вишукані вілли в Лозанні, Женеві чи сусідніх Франції й Італії ексклюзивні та неповторні...»

На якийсь час мене знову заклинило, а потім дерев’яним язиком я прошепотіла:

– А навіщо ж він тоді представився мені Єгором Білоусом?

– Ой, пані Вербицька, то Ви ж не дочитали. Далі там написано, що Ваш мільярдер має українське коріння. Його мати – Олена Білоус, уродженка Черкащини. Наразі вона вже розлучена зі своїм швейцарським чоловіком. А цей Єгор часто навідує маму та прекрасно знає українську мову. І хто знає: може серед широких українських ланів він теж шукає собі наречену?

Розділ 7. Мур між нами

Ця ніч для сну виявилася доволі невдалою... У своєму улюбленому ліжку принцеси, я крутилася й шукала ту горошину, що не давала мені спати. Хоча це була скоріше не горошина, а золота брила, котру Труш схарактеризував як «мого залицяльника». Та який він, до біса, МІЙ? Я знати його не знаю і взагалі дуже не люблю, коли мені брешуть. А він збрехав, з самого початку збрехав! Я ж чекала традиційну візитку ще в ювелірці. Та хіба міг він дозволити собі дати якійсь простачці до рук дійсне підтвердження свого реноме?

Господи! Чого взагалі я розійшлася так, наче мене зґвалтували? Ну, пожартував пан мільярдер трішки та й поїде собі до своєї Лозанни, Женеви, чи де він там ще живе? А я продовжу керувати вже «обкатаними» чоловіками, бо в мене це добре виходить. І ВСЕ! Треба просто забути ті неймовірні карі очі, що пропалюють наскрізь і притягують мене навіть зараз, коли я їх не бачу та вперто намагаюся вирвати з себе... Але не виходить!

Десь під ранок я відключилась і поринула в павутиння снів, що сплелися безжальним клубком. В якійсь хворобливій гарячці мені було то добре, то зле. Але з першими променями літнього сонця я не пам’ятала жодної виразної картинки й просто попрямувала в душ.

Міцна вранішня кава привела мене до нормального стану. Їсти нічого не хотілося та й готувати собі я лінуюся, краще пообідаю в сусідньому ресторані, як завжди. Далі, не знаю звідки, але вилізло нестримне бажання виглядати сьогодні по-особливому. Зовсім не для Нього, а для себе!

Я підсушила волосся та зробила чарівну укладку спеціальними щипцями й верхньою частиною свого тіла залишилась задоволена. Тепер треба було обрати щось з одягу: легке, бо на вулиці вже плюс двадцять чотири, але вишукане й нове. Заглянула до гардеробної, покрутила-повертіла кілька речей і зупинила свій вибір на новенькому комбінезоні від Dolce & Gabbana. Приємні пастельні кольори вдало пасували до бежевих шпильок і сумочки на золотавому ланцюжку.

Все, я готова до нових звершень! А, точно, ще парфуми. От халепа! Наразі я знову пригадала, що той «принц» вміє варити ще й парфуми. Матюкнулась та попестила за вушками й на зап’ястях улюбленим ароматом від Есте Лаудер. Тепер Зоряна Вербицька може все!

– Ого! Що робить з жінкою один танець за ручку з мільярдером! – відчинив для мене дверцята авто Труш.

– Владе, заткнись, бо звільню! А ти годуєш маленьких діток, – гримнула я, хоч приязна посмішка вже грала у нас на губах і з цим ми вирушили на комбінат.

Секретарка Міра теж дивно поглянула на мене, наче до цього я приходила керувати в мішковині. Та я завжди намагаюся мати гарний вигляд і сьогоднішній день нічим не відрізняється від сотень інших.

– Пані, Зоряно, на другій лінії дзвінок з особистого питання. Абонент не представився. Сказав, що Ви зрозумієте і це важливо, – почула я з перемовника десь об одинадцятій.

– Давай! В кого це до мене аж таке особисте питання? – відповіла я, але здогадувалась про якого «абонента» йде мова й не помилилась.

– Вітаю, шановна леді Зоряно! Я хотів би сказати «доброго ранку», але точно знаю, що для пані директорки вже давно настав день, – почула я знову той тихий грім його голосу і всередині наче впало й розбилося щось рідке. Я глибоко вдихнула, на мить заплющила очі, а коли відкрила, вони були байдужі й порожні. Це мені так здавалося!

– Добрий день, сер Джордж! Чи краще мсьє або гер? Як правильно до Вас звертатись? – з викликом запитала я у Берка, щоб він відразу зрозумів, що розкритий.

– Єгор! Без будь-яких доповнень. Я хотів би, щоб Ви звали мене Єгором. Мама кличе Гошею, але наші стосунки до цього ще не дійшли, – безсоромно та геть спокійно відповів мені мільярдер, а той шовк його голосу мене просто вбивав...

– Вибачте, будь ласка, але я не настільки невихована, щоб при Вашому статусі звертатися, як до сусіда. Добре, залишимо це. У Вас до мене якась справа, містере Берк? – настирливо зводила я мур між нами.

– Так. Я хотів би запросити Вас на обід, пані Зоряно! Вчора Ви знову справили на мене незабутнє враження і я, перед від’їздом, обов’язково повинен побачити Вас ще, – прохав він, але я чула лише наказ.

– Повинен? Обов’язково? Ні, я розумію, що ці слова Ви вживаєте доволі часто, але я не буду виконувати Ваших наказів і за обід щиро вдячна та змушена відмовитись. Якщо це все, щасливого Вам польоту, містере Берк, – увійшла я в свою роль недоторканої дикунки, але десь глибоко в душі відчувала пекучий біль. Так наче з кожним словом у мене відрізають щось важливе і я більше ніколи не зможу відростити те відрізане в собі.

– Дивно, адже вчора мені здалося, що ми можемо порозумітись і маємо багато спільного, – почула я гіркі нотки в його магічному голосі та від болю заплющила очі так, що на папір впала вія.

«Shad! Я й забула, що по графіку треба сходити на корекцію вій! А він тут зі своїми обідами роз’їздився. Всі мужики однакові! Окрім мого татка, звісно. Земля йому пухом...»

Я сиділа у своєму директорському кріслі, розмовляла зі швейцарським ювелірним магнатом, котрий просив моєї аудієнції та поводилась, наче недозріла школярка, яка не розуміє чого саме хоче? Але зупинити це божевільно вперте створіння в собі не могла.

– Тобто ми не побачимось? Я правильно зрозумів? – сподіваючись на мій здоровий глузд, ще раз перепитав він.

– Абсолютно правильно. Я вдячна Вам, шановний пане за увагу до мене, але в подальшій розмові не бачу ніякого сенсу. Прощавайте! – від сказаного я сама здригнулася й хотіла натиснути кнопку.

– До побачення, чарівна Зоре! Я ні за що не повірю, щоб ті очі більше не бажали побачити мене... – промовив Берк і сам вимкнув зв’язок.

Розділ 8. Подруга

Мабуть, так невтішно я ридала лише після смерті тата! Добре, що живу я у власному домі та в мене за стіною немає сусідів, котрі спробували б тепер викликати поліцію чи швидку. Я захлиналась від сліз, дряпала шовкове простирадло й не знала, що робити?

Та мені байдуже до його статків і вілл! Я лише марю, щоб той божественний голос ще хоч раз у житті сказав мені: «Зоре!» А якщо припустити повне божевілля – то «Зоре МОЯ...» Невже я так багато хочу?

Ніколи не думала, що можу закохатися у мрію. Я взагалі не думала, що можу закохатися! Ні, я не зовсім пропаща і свою цноту втратила ще в десятому класі, коли зустрічалася з одним веселим хлопчиком. Він був милий і заводний. Але як тільки татко дізнався про наш роман, то миттю припинив і зітхання, і кохання...

Потім ще був один недолугий бізнесмен, що як виявилося намагався присмоктатися до моїх статків. Звісно я не дуже заможна, так середня ланка бізнесового світу. Але він вирішив, що йому й така згодиться. Ось власне і всі мої чоловіки. Далі я просто поставила крапку на особистому житті та віддавала себе роботі, всю без останку.

А тепер лежала мокра від сліз, сама-самісінька у величезному ліжку й божеволіла, що поруч немає тих теплих рук, котрі лише раз торкалися мене, а я пам’ятала кожен Його подих. Навіщо я йому відмовила? Нехай би постраждала моя дурнувата гордість, але серце заповнилося Ним назавжди й пам'ятало прекрасну зустріч зі справжнім чоловіком.

Чесно кажучи, чіплялися до мене частенько. Тут, вдома та інколи в закордонних поїздках теж. Певно, що не з комбінату. Не вистачало мені тільки роману на виробництві! Та й поводилась я так, що нікому зі співробітників не заходила до голови настільки ризикована ідея. І ось тепер валяюся тут, а всередині все болить... Піду прийму знеболювальне. Забринів телефон.

– Привіт, Аліно! Як справи? – протерла я припухлі очі.

Дехто може звинуватити мене в неправильній поведінці. Бо хіба може двійник, тобто підлегла, бути подругою? Але після смерті її матері ми якось зблизилися та інколи довгенько розмовляли вечорами, саме телефоном. Я ж не кожного дня бачила її. Так, викликала за необхідності. Тобто бідна жінка, через мене, мала ненормований робочий графік, а в неї маленький син... Від думки про дитину в мені знову десь стався збій і всередині різонуло так, що я аж застогнала.

– В мене нормально. А чого ти там сичиш? Сталося щось? – відчула мій біль подруга-двійник.

– Та так, хворію. На голову! – вже зовсім не по-директорськи зізналась я їй.

– Не зрозуміла. В прямому чи переносному сенсі? Може тобі якихось пігулок привезти? – дбайливо поцікавилась Аліна.

– Дякую, Алінко! Мені пігулки не допоможуть. Тільки нікому не кажи та тобі відкрию таємницю: я дурна й нещасна по життю жінка.

– Ну, це не лише твій діагноз. Десь половина жінок землі можуть так сказати про себе, але ж якось живуть, – зітхнула на тому кінці зв’язку моя копія.

– В тому то й справа, що «якось». Нещодавно я могла спробувати перейти до іншої половини бабів та чомусь вперлася й не захотіла... – сказала я й розуміла, що з очей знову течуть сльози.

– Хочеш, я приїду? – раптом запитала вона. – Льошка сьогодні у старої відьми ночує. Ну, ти знаєш, це я про колишню свекруху. Але щодо внука - вона золота людина.

– Ні, дякую Аліно. Навіщо я буду псувати тобі настрій і відпочинок? Ось днями в тебе буде важка робота. Суміжники хочуть, щоб я почитала лекції у них на курсі. А воно мені як болячка. Тому прохатиму тебе підмінити біля студентів. Матеріали я всі дам. Просто кілька днів розважатимеш молоде покоління, – відкрила я двійникові розклад наступного тижня.

– Це як скажете, пані директоре. Я з радістю згадаю свої студентські роки. Але ж наразі з Вами щось діється. Завжди мене підтримуєш та муштруєш, а тут сама розкисла. Не хочеш бачити своє відображення без дзеркала, добре. Тоді так розповідай. Я – могила. Може щось дві голови й зметикують? – намагалася витягнути мене зі страшної депресії добра жінка.

Десь глибоко в собі я відчувала, що роблю фатальну помилку. Але ж вона так впевнено говорила, а ще мені просто нікому було вилити душу. Тому я сіла, вкрилася пухнастим пледом і розповіла їй коротко про все, що останніми тижнями відбувалося зі мною, доки вона була в жалобі.

– Так! Дурні ми баби по саме нікуди... – замріяно сказала Аліна, коли я замовкла. – Вибачайте, Зоряно Захарівно, за нахабство й невихованість та інколи Ви перевершуєте саму себе. От що ти хотіла собі довести? Що в тебе є кровоточиве серце? Що тобі не потрібні його гроші та маєтки? Так він їх і не пропонував. А переспати один разочок, на пробу, корона з тебе не злетіла б. Може він взагалі не той, яким здається? Або тепер літала б за хмарами щастя. Ось послухай мене, останню невдаху. Сама зателефонуй йому й поклич, а там вже як Господь накаже. Повір, він точно миттю примчить на зустріч.

– Думаєш? Але я не можу дозволити собі стелитися під чоловіка, немов повія. І що я скажу йому взагалі? Ні, Аліно, я не буду цього робити! Розпрощалися і все, – вперто стояла я на своєму.

– Дуже вдячна Вам, пані, за статус повії. Але інколи в житті треба спробувати стати й нею, якщо немає іншого шляху. Та й потім, ці падлюки понад усе люблять в нас саме повію, а не цнотливу красуню, котра гордо тримає марку недоторканості. Повір, я знаю про що кажу. Пам’ятаєш? Я у війську служила, – натякнула мені Аліна, що не всі проблеми в їх сімейному житті пішли від чоловіка. Та за своєю бідою цю інформацію я пропустила.

Розділ 9. Челентано

До Мілану ми прилетіли вчасно і хоч аеропорт Лінате знаходиться десь за десяток кілометрів від міста – шанобливі італійці звісно зустрічали нас на своєму авто. Представники компанії «Danieli» запросили мене, начеб-то для обговорення додаткових умов контракту. Але швидше за все, добрий та сердечний, дон Себастьян просто хотів зробити мені приємність.

Ці запальні та щирі люди завжди викликають неймовірне піднесення, а тому я прихопила з собою лише вірного Влада та, не роздумуючи, опинилась на гостинній італійській землі. Ні, я розумію, що інколи відриваю Труша від родини, але ж Танька точно цінує такі відрядження, що дарують її чоловікові нові (безкоштовні) враження, а ще трохи засмаги від блаженного італійського сонця?

Спочатку дон Себастьян настирливо пропонував нам погостювати на його віллі, але я людина консервативних поглядів і тому скромно відмовилась та оселилася з Трушем в невеличкому приватному готелі. Оскільки, ні ця прекрасна країна, ні місто ніякої загрози для мене точно не становили – Влад розмістився в номері поруч. А пильний відеонагляд міг бачити всіх і все, звісно за межами проживання постояльців.

Ми побували на підприємстві, що займається ремонтом нашого металургійного обладнання та побачили: як просуваються справи. А потім почався ненав’язливий вояж італійськими ресторанами, з неперевершеною кухнею й від фантастичних страв – я відразу погладшала.

Була ще одна інтрига, котру веселі італійці утаємничили від мене. Власне вони й викликали саме для того, щоб подарувати цю насолоду. Людина-легенда, італійський співак – Адріано Челентано був уродженцем Мілану. Ну, це я й так знала, але про те, що завтра він дасть єдиний концерт на віллі одного італійського магната – мені було невідомо.

Добре, що окрім легких ділових костюмчиків я захопила ще й красиву вечірню сукню. Ні, не для того, щоб звабити тут якогось італійця. Просто ці місця й люди так заводили мене своїм шармом та добротою, що виглядати хотілося якнайліпше.

Помічники дона Себастьяна привезли нас до величного маєтку, на березі озера... Я не вмію так неповторно описувати ті краєвиди, як художники чи поети, але все життя буду вдячна старенькому адвокатові татка, що вже теж помер у своїй Хайфі. Та саме він підтримав мене в найскрутнішу годину й допоміг страшенно впертій недосвідченій дівчині увійти до світу, котрим я тепер мандрую натхненно й радісно. Можу поєднувати робочі поїздки з захопливими спостереженнями та зустрічами, яких не побачила б на Батьківщині. Ні, я ніколи в житті не зраджу нашим полям і хлібу, але й дива матінки-землі теж варто подивитись!

У величезному холі, на першому поверсі замку, вже був облаштований музичний майданчик, з обладнанням для легендарного співака. На деякій відстані, напівколом у два ряди, стояли м’які антикварні крісла в стилі бароко, з якоїсь червоної деревини, вдало розшиті золотом. Панорамні вікна прикрашали напівпрозорі тканини в сірих тонах та всі аксесуари теж виблискували золотавими відтінками й здавалося, що простір за вікнами поєднується з цим, без будь-яких перешкод. Мабуть, коли за тими вікнами з'являються зорі – місце взагалі схоже на якусь фантастичну планету...

До концерту ще залишався деякий час. Я стояла з келишком французького шампанського в руці й замріяно дивилася в ті вікна. Та раптом почула голос, від якого мене наче струмом ударило! Голос, котрий я так настирливо намагалася вирвати зі свого серця й разом з тим молилася, щоб знову почути Його.

– Яка приємна зустріч! У Вас немає дежавю, бо в мене є? – від хвилювання я спочатку почула шум у вухах, а потім повернулась і зрозуміла, що не сплю...

Він стояв переді мною в традиційно бездоганному темному костюмі й знову дарував ту магічну посмішку, яку я вже ніколи не викину зі свого єства. Джордж Берк бачив і розумів усе, що діється зі мною кожного разу, коли ми випадково зустрічаємося та перебував від цього, здається, на сьомому небі. Однак він був ще й дуже благородною людиною, а тому продовжував лагідно говорити й поступово виводив мене з повного заціпеніння.

– Я навіть не очікував від долі такого дарунка! Взагалі збирався пропустити це запрошення. Але як добре, що Господь привів мене сьогодні до Ваших ніг, божественна Зоряно.

Наразі я точно відчувала, що звалюся непритомною... Бо не пам’ятала вже ні про дивне місце, ні про великого Челентано, ні про світ навкруги. Для мене існував лише Він, цей проникливий полум’яний погляд, від якого хочеться смерті в могутніх обіймах найпрекраснішого чоловіка на землі.