Василь Тибель - Примари Пустомитського болота

 І потім, друга згадка, за часів козацтва, коли фортецю захопили поляки.  До кріпості вдерлися польські жовніри і тут  знову нікого не знайшли, було враження, що стріляли пусті бійниці. Загін вояків перенишпорив увесь насип і будівлі, що вціліли, але ніякого сліду людей, чи підземного входу. А вночі, вони налякані, покинули цю місцину, побачивши жахіття на болоті.

Хлопці принишкли і, затамувавши подих, слухали професора. Незнайомець продовжував далі:

- Але найцікавіше, я знайшов зовсім недавно. Досліджуючи підвалини покинутого монастиря святого Стефана, я знайшов стародавній рукопис, письмо дуже схоже на древнє-шумерське. Там описано про таємний вхід у підземелля. Хоча й застерігається про смертельну небезпеку тому, хто відкриє той хід.  І ще там сказано, що цар Саламандр прийшов до племені  й приніс його вождю - «Зіницю всесвіту»- найбільший у світі алмаз - камінь, що зробить його плем’я непереможним. 

- А хто такий Саламандр? – Василька дуже зацікавила розповідь незнайомця.

- По легенді, це міфічний цар підземного народу, що живе глибоко під землею в проритих підземних ходах.

- Як гноми?

- Можливо, що так. Ці істоти будовою схожі на великих ящірок, але дуже розумні. У легенді сказано, що  великий Цар Саламандр заповів, щоб його поховали разом із алмазом десь біля Снєжкової гори, що прийде час і по його сапфір прийдуть «Білі саламандри», щоб врятувати Землю. Але бачите, це казкова легенда, хоча має певні поетичні цінності.

- Пхе! То це все казки, а ми вже тут вуха розвісили, - пхекнув Мишко. – Звісно, і тоді були охочі поскладати побрехеньок.

- Як ти? - перебив його Миколка.  Хлопці дружно розсміялись. Професор і собі посміхнувся.

- З вами весело, але піду наглядати за моїми помічниками, щоб, бува, чогось не поцупили. На мою експедицію в інституті грошей не знайшли, тому я все організував за свій кошт. Добре, що знайшовся спонсор, але його умова була, щоб я найняв  його людей. А в мене особливої довіри до них немає.  Тут я маю ще перевірити один мій здогад. Мені вже час. Чекайте? Так, так… Час! – він вдарив долонею собі по лобі. - Як я зразу не подумав! Це ж літній час…

Бородач взяв наповнену флягу, й подерся вгору, навіть не попрощавшись із хлопцями.

- Дивний якийсь, зірвався як навіжений. Мабуть, перегрівся від своєї науки, – покрутив пальцем коло виска Миколка.

- Хе! Порозказував нам тут казок. Ящірки розумні. Камінь чарівний. Ніби ми маленькі діти, - Мишко зневажливо відкопилив губу.

- Але ж про підземний хід може й правда. Куди ж дівались захисники фортеці? – з надією запитав Василько. Йому дуже вже  хотілось вірити в розповідь незнайомця.

- Так, і Чудо-Юдо на болоті? Ти коли набудь про нього чув? – не відступав песимістичний Мишко.

- Я чув! - втрутився в розмову Сашко, що досі мовчки слухав суперечку друзів.

- Ти! – усі повернули голови в його сторону.

- Так! Баба Параска мені розповідала про страшне Пустомитське болото. Коли вона була ще дівчинкою, пішли вони з матір’ю по брусницю й заблукали на болоті. А коли вийшли під вечір до Чорного озера, вода на озері спінилась, й звідти виринула велика зелена голова, а потім і вся істота, схожа на велику мавпу. Були вже сутінки й вони, кинулися тікати, ледь не вмерши зі страху. З тієї пори, ніхто із села до болота не наважувався підійти. А хто все таки випадково забрів до жахливого місця, то хутчіш тікав, бо звідти було чути, особливо під вечір, страшний стогін і гучне кумкання, ніби з того світу.

- Ну, годі тут жахливчики розказувати. Ми знаємо який ти мастак різні страхітливчики розповідати. У тебе на компі одні монстрерні ігри.  -  Зупинив оповідача Василько, бо в Сашка очі так розгорілися від розповіді, ніби він тільки-но побачив те чудовисько.

- А корів скільки пропало. Он у баби Євки, вона й досі скарги дільничному пише, - продовжував у запалі Сашко.

- Ага! Може то цигани вкрали її корову, чи в трясовину забрела. Тато мені розповідали, що за Лосьовим лугом,  в болото трактора засмоктало. Тракторист ледве устиг вискочити, а то корова. Тільки булькнула й поминай як звали.

- А ті гучні звуки звідки? Ти, певне, й сам чув?

- Чув! Це гази болотні виходять, от і бурчить як у животі.

Хлопці знову наповнили ярок дзвінким сміхом.

- А де то наші корови? – повернув їх у дійсність практичний Миколка. Пастушки зразу ж пригадали про свої обов’язки.

 Як зграя куріпок діти пурхнули на вершечок пагорба. Звідти було видно, що череда знову забрела в люпин.

- Бігом навертати, а то ще поздуває!

 Василько полетів попереду юрби пастушків, розтинаючи, ніби швидкісний човен водяну гладь жовтогарячого килиму люпинового поля. Він уявляв себе капітаном корсарів із фільму «Пірати Карибського моря».

Розділ 3. Могила царя

Біля розкопаної траншеї сиділо двоє оголених здорованів. Менший на зріст докурював  цигарку, сховавши голову від жаркого сонця в тіні невисокого дерева, інший – той, із спотвореним шрамом лицем, виймав сухою травинкою залишки м’яса із зубів. На поляні валялися:  роздерте фасування з-під продуктів,  порожні бляшанки й пластикові пляшки від пива.

- А, Професоре, водички нам приніс. - Жбурнув недопалок коротун. Він залпом осушив половину фляги.  – Слухай, мені вже набридло рити ці окопи! Думаєш найшов дурнів задарма копати  землю? Плати «бабки»!

- Я знайшов розгадку, ще трохи й ми дістанемо скарб.

-  Хватить  нам твоїх казок - по горло ситі! - Старший із копачів підніс собі до горла здоровенного тесака, яким він недавно відкривав консерви.

-  Коли я розмовляв із дітьми біля джерела, то все зрозумів. Справа в часі. Ми робили все правильно, по стародавньому рукопису, та не врахували різницю в часі. Зараз ми живемо по літньому часу, а раніш ніхто не змінював на літній і зимовий, жили за астрономічним годинником. Ми ж виміряли все за  літнім часом, тому й помилилися на годину, а це добра сотня метрів. Значить треба взавтра о п’ятій визначити місце копання. Правда, ми день втратили та похибка не повинна бути значною.

- Чого ждати до завтра? Давай, рити я вже пообідав!  - Здоровило зі шрамом на обличчі вхопився за держак лопати. Він не все зрозумів зі слів Професора, але йому дуже кортіло якнайшвидше дістати закопані гроші.

- Ти, що, дурню, хочеш