Володимир Володимирович Рафєєнко - Мобільні хвилі буття, Володимир Володимирович Рафєєнко

(мовчать)

Степан Григорович: У селі, що зразу за Пилиповичами, учора ввечері російські військові розстріляли багатодітну родину. Дванадцять душ людей.

Вася Цвіт (з жахом): Навіщо?!

Степан Григорович: Відмовилися годувати цих виблядків. Ну бо харчів у них не багато було. У родині дітей сім душ і троє стареньких. Усіх повбивали. Дорослих, дітей, старих. І хату підпалили. Ніхто не вижив.

Вася Цвіт: Який жах. Вони не люди.

Степан Григорович: Вони, Васю, росіяни. Цим усе сказано. І от що нам із цим робити, як виживати? Було б добре вибратися звідси. Але є питаннячко…

Вася Цвіт: Як і куди?

Степан Григорович: Так, Васю, як і куди.

Вибухи стають дедалі чутнішими. Швидко сутеніє. Від воріт дачного селища підходить і сідає поряд із чоловіками Мар’яна. Степан Григорович дивиться на неї з жалем і, секунду повагавшись, бережно пригортає до себе. Мар’яна вдячно притуляється до старого. На головному екрані знову з’являються її померлі батьки. Сидять обійнявшись.

Високий жіночий голос співає: «Край берега у затишку прив’язані човни, там три верби схилилися, мов журяться вони».

Вибух, затемнення.

Сцена 3

Спальня в будинку Цвітів. Цокають ходики. Чути звук роботи опалювального котла. Від регулярних вибухів іноді дзеленчить невидимий посуд у шафі. Протягом сцени ми так і не побачимо всієї кімнати, бо вікна запнуті якоюсь чорною товстою тканиною. Біля одного з вікон на стільці сидить високий, кремезний сивий літній чоловік і щось читає, але його майже не видно. Ми помічаємо його тільки тоді, коли він почне говорити.

Вася сидить на ліжку вдягнутий у «нічний одяг», до половини вкритий ковдрою, тримає в руках великий ліхтарик. На початку сцени це єдине світло на сцені.

Вася Цвіт (дивиться в зал): Архангеле Михаїле, Архангеле Гавриїле, і ви, Рафаїле, Уриїле, Селафіїле, ви теж бачите все.

На екрані з’являються зображення Ангелів.

Вася Цвіт: Ієгудіїле і Варахіїле, ви завжди з нами. Помоліться за нас. Нам так страшно.

Пресвята Богородице, Матір Божа, якщо нам з моєю Марією суджено загинути на «Ближніх садах», за тридцять кілометрів від Києва, у російському оточенні, без світла, води, електрики і зв’язку, якщо на те воля Божа, хай буде. Але, благаю Тебе, вимоли в Сина Свого для нас смерть швидку й не ганебну. Не ганебну, Божа Матір, і швидку! Більше нічого не прошу, Мати Божа. Даруй тільки нам, мені і моїй жінці, легку й не ганебну смерть! Швидку, Матір Божа, і не ганебну! Дай залишитися людьми до самого кінця!

Марія Цвіт (заходить у кімнату з ліхтариком і рушником, накрученим на голові): Ти з ким тут розмовляєш, Васю?

Вася Цвіт (хреститься, ставить ліхтарика між своєю подушкою і подушкою дружини, лізе під товсту ковдру): Щось тебе довго не було. Думав іти шукати.

Марія Цвіт (вимикає свій ліхтарик): Світла немає, Васю. Води немає. Поки розвернуся з цим кухлем, наберу гарячої води з каструлі, потім додати холодної з баклажки. А треба ще ж мило знайти й при тому не впасти.

Лунає кілька неймовірно гучних вибухів, мелодійно дзеленчить невидимий посуд у шафі.

Вася Цвіт: Мабуть, десь на Житомирській трасі.

Марія Цвіт (швидко, щоб не встигнути захолонути, одягається в спеціальний «нічний одяг», залізає під ковдри, три чи чотири, вони покладені одна на одну): Як холодно все ж таки. Старі ці труби. Котел працює, а вони не гріють… Ти вже придумав, про що розмовляти станемо?

Вася Цвіт (по-діловому): А котра година?

Марія Цвіт (дивиться на годинник на руці): Зараз тільки сьома, початок восьмої. То нам треба розмовляти ще повних три години.

Вася Цвіт: Бачиш, коли знадобився мій годинник!

Марія Цвіт: Так, це ти мені на річницю весілля подарував. Як добре, що він механічний. Смартфони вмикаємо раз-два на добу й виявляється, що не знати, який час, важко. Навіть не розумію, чому.

Вася Цвіт: Із часом взагалі якісь негаразди. Без годинника було б дуже сумно.

Котел, котрий до цього працював стабільно, затихає. Вася Цвіт напружується, та за секунду котел заходить на новий цикл, Вася схвильовано всміхається і зітхає.

Марія Цвіт: Що таке?

Вася Цвіт: Постійно прислуховуюсь, чи працює котел, чи ні. Не дай Бог, котел зламається. Майстрів не знайдеш. На вулиці «мінус».

Марія Цвіт: Треба відволіктися. Розкажи щось цікаве. У нас по плану кілька годин спілкування.

Вася Цвіт: Так. Раніше десятої засинати не можна. Бо прокидатися о третій і в темряві лежати ще гірше. Ти цю ніч спала, а я, як дурень, уже після третьої прислухався до літаків, що над нами літали, та до артилерії, що била десь під Ірпенем.

Марія Цвіт (закутується в ковдри, залишаються видимими тільки ніс і очі): Ти часто закохувався дитиною?

Вася Цвіт: Постійно!

Марія Цвіт: І в дитячому садочку?

Вася Цвіт: У дитячому садочку кохав без упину. Саме тоді прилаштувався закохуватися зразу в кількох дівчат… Ти закохувалася одночасно в кількох хлопців?

Марія Цвіт: Так, (усміхається) саме в дитячому садочку. Було страшенно соромно, та з цим нічого вдіяти було не можливо.

Вася Цвіт: Вони про це знали?

Марія Цвіт (сміється): Звичайно, ні. Ти не уявляєш, наскільки я була мовчазна й сором’язлива. Слова сказати не могла. Тільки дивилася здалеку. Отака любов.

Вася Цвіт: Я постійно був закоханий у двох, а то й у трьох дівчаток одночасно. Знаєш, то є дуже зручно. Якщо фаворитка захворіла й не прийшла в садочок чи в школу, ти зусиллям волі актуалізуєш наступну. І таким чином ніколи не залишаєшся без справжніх почуттів.

Марія Цвіт: У мене було все по-справжньому. Я кохала, а не гралася.

Вася Цвіт: Так і я по-справжньому.

Марія Цвіт: Ні, ти завжди був ловелас.

Вася Цвіт: Чого зразу? Я своїм трьом дівчатам завжди зберігав вірність. Крім того, присвячував їм вірші. (сміється) Своїми поетичними зусиллями я цих дівчат причащав до вічності. Вічне життя їм дарував у своїх рядках, розумієш?

Марія Цвіт (зі сльозами на очах, раптом дуже високим тоном): Я так не хочу вмирати, Васю. Я хочу жити, Васю, жити, жити. У Єрусалим хочу, у храм Христового Воскресіння! На могилу Богородиці! У старому місті походити. Пам’ятаєш, який там прекрасний базар?! Який сік гранатовий? Які там смачні пиріжки біля Яффських воріт? Ой, Боже, як же я хочу жити! (втикає обличчя в подушку й плаче)

Вася Цвіт (сідає на ліжку): Не плач, не бійся! Нічого не бійся, сонце! Уже тиждень молюся до Божої Матері,