Олександра Малінкова - Під одним дахом з Рудою, Олександра Малінкова

       Звичайно! Лише позловтішатися з мого вигляду лишилося. Це ти тепер у нас красень, а я як зварений у окропі рак.

         Щойно дійшла до ліжка, як у двері знову постукали. Та що ж це за аншлаг сьогодні?

- Що ще… - Прикусила язичка, не встигнувши вимовити ім’я Богдана бо на порозі чекала Лєра.

- Нічого собі! - Видихнула й її гарно підведені брови поповзли вгору. - Що з твоїм обличчям?

- Хоч ти не підливай олії у вогонь! - Буркаю роздратовано й відходжу в бік, щоб подруга змогла увійти до кімнати.

- Чому ти ще не одягнена і без мейку? 

      Начебто не дурна подруга, а поводить себе зараз саме так. Ну яка вечірка з таким фейсом? Хіба що далеко за північ, коли вся компанія заллє гарненько очі пивом і буде потерпати від бажання міцного сну.

- Щось не дуже себе почуваю! - Віддалено це дійсно так, сонячні опіки дають про себе знати, але ж вечірка… І відчуття голоду лише посилюється при згадці смачного. 

- Ну як скажеш! Шкода звичайно! Мама з татом тусять у батьків Маші, тож ми залишилися самі. Ще й нові знайомі прийшли. Такі симпатюльки! - Лєра мрійливо посміхнулася й почала накручувати прядку волосся на палець. 

       Шкода їй, як же! З сумом зітхаю і відвертаюся, щоб не бачити замріяне обличчя подруги. 

- Якщо передумаєш, приєднуйся! - Випалила вона, й напевно схаменулася котра вже година, бо поглянула на годинник і швиденько накивала п'ятами з моєї кімнати. 

      Спробувала відволіктися на роботу, навіть увімкнула ноутбук, та де там. Гамін та гучна музика знадвору увесь час нагадували про те, як їм там весело, і яка крута вечірка, яка знаходиться на самому піці. 

        Хто ж так зле зі мною пожартував, підмінивши засіб від засмаги? Може й справді Бодя? Тільки він серед присутніх точить зуба на мене. Тоді навіщо приніс пантенол? Совість замучила? Щось не сходиться! Та й чи стане так дрібно шкодити? У такому віці вже думки геть інші… Чим більше я про це думала, тим більше мені здавалося, що я нічого не розумію, а у скронях починало стукотіти… Та й аби тільки це. Здається зараз би цілого мамонта з'їла, настільки голодна. 

       Через декілька годин все ж таки зважилася й вибралася з кімнати. Тихенько спустилася вниз на полювання за їжею. Прокралася до кухні і стала непроханим свідком. Кімната була оповита напівтемрявою, лише з вікон потрапляло світло від ліхтарів. Богдан, чомусь його постать я впізнала одразу. А може то в мене особливий якийсь радар налаштований на його присутність. Він саме обіймав якусь дівчину і цілував її. Чомусь стало так гидко на це дивитися. Годі й казати, що одразу пригадався наш вчорашній поцілунок, підкидаючи гіркоти. Напевно пара почула шерех, бо майже синхронно відірвалися один від одного й поглянули в мій бік, та на щастя я встигла пригнутися й сховатися за барною стійкою.

- Дане, - почала дівчина, - вибач, просто ти мені подобаєшся.

- Машульо! - Богдан торкнувся до її зап’ястка. - Ти незвичайна дівчина, таких дуже мало. Правда! Просто…

- Я знаю… - Вона тихо зітхнула. - Я краще піду.

        І дівчина  справді пішла. Може  Богдан теж послідує за нею? Та впертюх лишився. Схопив яблуко й почав ним хрумкотіти. Дідько. Мій шлунок, якби міг, то зімлів би вже від голоду. Принаймні гучно почав давати про себе знати.

       Клятий блондин перестав жувати, зіскочив зі стільниці, на якій сидів ще декілька хвилин тому. І не просто зіскочив, а зараз крокує у моєму напрямку. 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно