Леся Воронина - Таємне Товариство Боягузів, або засіб від переляку № 9

не дуже приємне наворожили капіталістові, — єхидно проказала огрядна тітонька з великою господарською сумкою в руках.

— Так їм і треба, олігархам ненажерливим, — докинув і собі дідок з масивним ціпком у руках.

Він хотів іще щось додати, але його слова заглушило пронизливе вищання гальм. На площу на шаленій швидкості в’їхав мотоцикл, на якому сиділо двоє чоловіків у масках. Один в кілька стрибків опинився біля дядечка, якому щойно ворожив наш байбачок, висмикнув у нього з рук кейс і так само блискавично підскочив до мотоцикла. Грабіжники зірвалися з місця, і за мить від них залишилася тільки біла хмарка диму.

Я вражено дивився вслід мотоциклові, бо раптом мені здалося, що оті двоє на мотоциклі нагадують… моїх маму й тата. Просто ось так стріпувати головою вміє лише моя мама, а тато точнісінько так пригальмовує ногою, коли круто розвертає свій мотоцикл.

"Що за дурня! — відігнав я від себе дикі підозри. — Батьки зараз спокійнісінько розкопують руїни єгипетської піраміди десь посеред пустелі, а мені з переляку лізуть у голову всілякі нісенітниці!"

— Рятуйте! — зарепетувала огрядна тітонька. На її крик з банку вибігло троє здоровезних охоронців. Вони кинулися до пограбованого чоловіка і, підтримуючи його попід руки, повели всередину будинку.

— Тікаймо! — почув я голос Жука, озирнувся і побачив, що хлопці вже встигли перевдягтися.

Кудись зникло їхнє блазенське вбрання. Тепер переді мною стояли два школярі у синіх формених костюмах і білих напрасованих сорочках. Заєць швидко стягнув з моєї голови ковпак і зірвав з плечей чорний плащ, розшитий зірками. Хлопці вхопили за ручки візок і так само непомітно, як і з’явилися, розтанули у підворітті сусідньої вулиці…

Я почав озиратися на всі боки. Куди тікати? Адже за мить сюди приїде міліція і мене затримають як свідка або як учасника пограбування.

Спробуй потім поясни, чому опинився ввечері біля банку та ще й грав на

скрипочці й співав дурнувату пісеньку про байбачка! Он скільки свідків стоїть навколо й жваво обговорює надзвичайну подію! Щоправда, тепер мене важко було впізнати. Маленьку скрипку Заєць забрав із собою разом з цирковим вбранням.

Я знову виглядав як нормальна людина. Ось зараз спокійно піду геть так, що на мене ніхто й уваги не зверне. Я почав повільно задкувати, але перед тим як зникнути, все ж устиг нахилитися й підняти з землі зіжмаканий папірець, той, що байбачок витягнув для веселого банкіра. Там було написано лише три слова: "Зараз тебе пограбують!"

Розділ 8. Гра у заховані скарби чи пограбування?

Щойно я ступив за ріг покрученої вузенької вулиці, як мене міцно вхопили за руку і потягли до підворіття. Хоч як я пручався, мене заштовхали у двір якогось покинутого будинку. Тут я побачив своїх спільників — Зайця й Жука.

Байбачок спокійнісінько сидів на дні клітки. Колесо завмерло, і я подумав, що цей маленький гризун теж є учасником пограбування, адже саме його записка з передбаченням майбутнього вплинула на банкіра так, що той геть забув про пильність і, не покликавши охоронців, сам пішов до своєї машини. Та мої сумні роздуми урвав хрипкий голос Жука:

— Ну що ж, перше випробування ти пройшов. Але не можна розслаблятися. Це лише початок.

— Початок чого? — запитав я, передчуваючи, що головні неприємності чекають на мене попереду.

— Та не тремти ти, як заєць, — заспокоїв мене Заєць і весело всміхнувся. — Уяви, що це просто гра. Ти ж любиш гратися на комп’ютері, наприклад, у гру "Заховані скарби?" Пам’ятаєш, як там треба проходити різні рівні, уникати пасток і ховатися від чудовиськ, які охороняють золото?

— Ну пам’ятаю. Але ж то все не насправді. І коли у грі тобі випадково відривають голову, то це не болить…

— Та добре, голову тобі ніхто не відірве, — похмуро урвав мої сумніви Жук. — Хіба що ти сам пхатимеш носа куди не слід. Ти навіщо прочитав записку?

— Яку записку? — Я вдав, ніби нічого не розумію.

— Ану, віддай і більше не лізь не в свої справи. Твоє діло грати на скрипочці і виконувати накази. До речі, ти прихопив план будинку? Без нього нам до банку не пробратися.

І тут я зробив те, про що потім пожалкував. Але в цю мить мені страшенно хотілося похвалитися перед хлопцями, які бачили, як хвилину тому я перелякався і хотів тікати додому. Я зверхньо усміхнувся і сказав:

— Тю, а нащо мені той план! Я знаю цей банк, як власну кишеню!

Розділ 9. Знайомий ротвейлер

Ми із Зайцем та Жуком стояли посеред маленького двору, захаращеного поламаними меблями, іржавими ваннами й холодильниками. На цьому дворі я знав один секрет. Якось, блукаючи підвалами банку, який прибирала моя бабуся, я виявив невеличкі двері під сходами. Вони були геть непомітні. Ніби хтось їх навмисне замаскував,

накидавши біля них цілу купу відер і довгих палиць з кудлатими ганчір’яними насадками для миття підлоги. Тоді, влітку, я розгріб завал, натиснув на ручку дверей, вони на диво легко відчинилися, і я непомітно вийшов на це невеличке подвір’ячко. Так я знайшов потайний вхід до банку, про який, напевне, всі давно забули. Адже цей величезний будинок — може, найвищий у нашому місті — перебудовували разів десять. Хто знав, що