Пол Остер - 4 3 2 1, Пол Остер

розповіла, але Роза просто знизала плечима, знаючи, що Ненсі не мала на увазі нічого поганого, а потім спитала: «А який він з себе?» За словами Ненсі, Стенлі Фергюсон був шість футів заввишки, симпатичний, трохи старуватий (бо майже тридцять здавалося їй, двадцятиоднорічній, ледве не дідівським віком), займався бізнесом і, судячи з усього, займався успішно. А іще він був чарівливий, ввічливий і дуже добре танцював. Всотавши цю інформацію, Роза на кілька секунд замовкла, розмірковуючи, чи готова вона до такої серйозної справи, як побачення наосліп, і раптом, під час цих роздумів, їй спало на думку, що Девіда немає на світі вже більше року. Подобається їй це чи ні, але настав момент розвідати обстановку. Роза поглянула на Ненсі й сказала: «Мабуть, мені не завадило б побачитися з цим Стенлі Фергюсоном – як ти гадаєш?»

Багато років потому, коли Роза розповідала сину про події того вечора, вона не сказала йому назви ресторану, куди вони зі Стенлі зайшли повечеряти. Проте, якщо Фергюсона не зраджувала пам’ять, йому здавалося, що то було десь в центрі Манхеттена, але невідомо з якого боку – чи то на Іст-сайді, чи то на Вест-сайді. Той ресторан був елегантним закладом з білими скатертинами на столах та офіціантами в коротких піджаках з краватками-метеликами, а це означало, що Стенлі свідомо хотів справити на Розу велике враження, довести, що він може дозволити собі подібні надмірності, якщо забажає. Ненсі таки мала рацію – Роза визнала Стенлі фізично привабливим, її вразила легкість, з якою він пересувався, грація й гнучкість його тіла під час руху, а іще її вразили його руки, розмір та сила його рук, вона помітила це відразу ж, вразили її його спокійні неагресивні очі, які він з неї не зводив, карі очі, ані великі, ані маленькі, а над очима – густі чорні брови. Не здогадуючись про те монументальне враження, яке вона справила на свого ошелешеного співтрапезника, не відаючи, що потиск руки спричинився до повної дезінтеграції внутрішнього єства Стенлі, Роза була дещо здивованою тим, як мало Стенлі говорив на початку обіду, і тому дійшла висновку, що він – особа надзвичайно сором’язлива, хоча це було й не зовсім так. Через те, що вона сама нервувала, а також через те, що Стенлі так і продовжував мовчки сидіти, Роза взялася говорити за них двох, себто говорила надто багато. Збігали хвилини, і вона дедалі більше соромилася того, що торохтіла наче безтолкова пустомеля – зокрема, вихвалялася своєю сестрою, розповідала йому, що Мілдред була надзвичайно обдарованою студенткою, що вона минулого червня закінчила з відзнакою Коледж Хантер Міського університету Нью-Йорка і в рамках програми післявузівського навчання була зачислена до Колумбійського університету – єдина жінка з факультету англійської мови і єдина з лише трьох євреїв, тільки уявіть собі, як пишалася нею родина! Щойно Роза згадала про родину, як заходилася розповідати про дядька Арчі, молодшого брата його батька. Арчі Адлер був піаністом з групи «Даунтаун Квінтет», яка виступала в «Криївці Моу» на П’ятдесят другій вулиці, і, за словами Рози, те, що в родині був музика, надзвичайно її надихало: митець, свого роду ренегат, який цікавився не лише зароблянням грошей, так, вона любила свого дядька Арчі, і він був, поза всяким сумнівом, її найулюбленішим родичем. А потім Роза неминуче перейшла до теми своєї роботи у Шнайдермана, перерахувавши все те, чому він навчив її за останні півтора року, отого буркотливого і лайливого Шнайдермана, який ходив з нею в неділю до району Бовері на Манхеттені видивлятися там старих п’яниць та безхатьків – життєвих невдах з сивими бородами та довгим сивим волоссям, з величними головами, схожими на голови древніх пророків та царів. Шнайдерман платив тим старикам гроші, щоби вони позували йому в студії, здебільшого в костюмах – в тюрбанах, пальтах та оксамитових халатах, так само і Рембрандт одягав бідняків та бомжів в Амстердамі сімнадцятого сторіччя, і саме його освітленням, освітленням Рембрандта, користувалися вони, фотографуючи тих стариків. Те освітлення поєднувало в собі і світло, і темряву, глибоку тінь з невеличким мазком світла, і тепер, коли Шнайдерман вже достатньо їй довіряв, вона мала змогу встановлювати освітлення сама і тому зробила кільканадцять портретів цих імпозантних персонажів самотужки. В цей момент розмови Роза вжила слово «світлотінь» і враз збагнула, що Стенлі, напевне, і гадки не мав, про що вона йому розповідала, мабуть, для нього все це звучало як китайська грамота, але він все одно так і сидів, не зводячи з неї очей, слухаючи її, захоплений та мовчазний, наче громом уражений.

Їй здалося, що її промова прозвучала як невдалий акторський монолог, і Розі стало соромно. На щастя, цей монолог був перерваний появою основної страви, що дало їй кілька секунд, аби зібратися з думками, і на той час, коли вони заходилися смакувати страву (назва невідома), Роза вже встигла достатньо заспокоїтися, щоби збагнути: її нехарактерне тріскотіння було свого роду щитом, яким вона захистилася, аби не розповідати про Девіда, бо то була єдина тема, на яку їй не хотілося говорити, дуже не хотілося говорити, і тому їй довелося довго й безглуздо базікати, щоби не розкрити свою рану. І Стенлі Фергюсон не мав до цього жодного стосунку. Він виглядав пристойним чоловіком, і не було його провини в тім, що його не взяли до війська, що він сидів отут в ресторані в ладно скроєному цивільному костюмі, а не товк багнюку десь далеко в джунглях тихоокеанських островів і не гинув, розірваний на шматки випадковим вибухом під час військових навчань. Ні, то була не його провина, і з її боку було б жорстоко й безсердечно винуватити Стенлі в тому, що доля пощадила його, однак як же ж їй не зробити порівняння, як же ж їй не спитати себе: чому цей чоловік живе, а Девід – загинув?

Втім, вечеря пройшла цілком нормально. Коли Стенлі оговтався від початкового шоку і зміг перевести подих, він проявив себе приємним хлопцем, не самозакоханим, як більшість чоловіків, а уважним і чемним, може, і не сліпуче дотепним, але з добрим почуттям гумору: він сміявся й тоді, коли Роза казала щось навіть віддалено смішне, а коли заговорив про свою роботу та плани на майбутнє, вона побачила, що в ньому є щось солідне, щось надійне. Шкода, що Стенлі був бізнесменом і не цікавився Рембрандтом та фотографією, але він, принаймні, підтримував політику президента Рузвельта (в основному) і начебто абсолютно щиро визнавав, що багато в чому не розбирався й багато чого не знав, включно