Жюль Верн - Париж двадцятого століття

у людей 1960 року такі дива захоплення уже не викликали; вони спокійно користувалися ними, і це не робило їх щасливішими, адже за їхньою вічно поквапливою, нервовою ходою, за їхнім суто американським запалом було відчутно: демон збагачення штовхає їх у прірву, постійно й невідворотно.

Розділ III

Найвищою мірою практична родина

Нарешті юнак дістався будинку свого дядька, пана Станісласа Бутардена, банкіра і директора Товариства Катакомб Парижа.

Дядько Мішеля, поважна у місті особа, проживав у чудовому маєтку на Імператорській вулиці. Це була велетенська, проте абсолютно позбавлена смаку будівля з величезною кількістю вікон: справжня казарма, перетворена на приватне помешкання, аж ніяк не велична, однак вражаюче масивна. На першому поверсі та у приміщеннях, прибудованих до маєтку, були розташовані службові кабінети.

«Ось де минатиме моє життя! — подумав тоді Мішель. — Невже я маю залишити тут будь-яку надію?»

Зненацька його охопило непереборне бажання втекти звідси, втекти якомога далі; проте юнак опанував себе й натиснув на кнопку електричного дзвінка біля воріт; вони ледь чутно відчинилися, під дією якоїсь невидимої пружини, і самі ж зачинилися, тільки-но відвідувач пройшов.

Широке подвір’я виходило до службових кабінетів, розташованих по колу під стелею з матового скла; трохи далі можна було побачити великий гараж, де в очікуванні наказів господаря стояло декілька газ-кебів.

Мішель підійшов до підіймача, що нагадував кімнату з великим оббитим тканиною диваном, який стояв по всьому її периметру; там постійно чергував служник у помаранчевій лівреї.

— До пана Бутардена, — попросив Мішель.

— Пан Бутарден щойно сів до столу, — мовив виїзний лакей.

— Перекажіть, будь ласка, що це пан Дюфренуа, його небіж.

Прислужник мовчки натиснув на металеву кнопку, розташовану посеред дерев’яної обшивки стін; ліфт нечутно піднявся на другий поверх, де була їдальня.

Лакей відрекомендував господарю Мішеля Дюфренуа.

Пан Бутарден, пані Бутарден та їхній син сиділи за столом; коли вони побачили юнака, у кімнаті запанувала напружена тиша; порожня тарілка чекала на Мішеля; дядько кивнув головою, і тоді юнак приєднався до родинної вечері. Ніхто з ним не заговорив. Очевидно, що про його провал знали всі. Він не міг проковтнути й шматочка.

Вечеря минала безрадісно; прислужники ходили сюди-туди, подаючи до столу; страви нечутно виповзали з прорубаних у стіні отворів; їх було багато: відчувалося, що у домі панує достаток, разом з тим не можна було позбутись думки про те, що господарі, певно, зазвичай пригощають своїх гостей неохоче. У цій сумній та безглуздо прикрашеній залі їли швидко та без задоволення. Насправді, важливою для хазяїв була не їжа, а гроші на те, щоб її купити. Мішель це відчував; він задихався від обурення.

За десертом дядько нарешті заговорив, уперше за всю вечерю. Він сказав:

— Завтра вранці, пане, нам треба буде побалакати.

Мішель мовчки схилив голову; прислужник у помаранчевому провів юнака до його кімнати; хлопець ліг; стеля у формі шестикутника нагадувала йому геометричні теореми; він проти волі уявляв трикутники та прямі, що спускалися з вершини на одну із своїх сторін.

«От сімейка!» — думалось йому уві сні, неспокійному та збудженому.

Пан Станіслас Бутарден був типовим продуктом цієї індустріальної доби; як людина надзвичайною мірою практична, він займався тільки тим, що приносило користь, перетворюючи на користь буду-яку думку, будь-яку ідею, і все це — з нестримним і якимось не надто здоровим бажанням приносити, знову ж таки, користь, причиною якого був абсолютний егоїзм; як сказав би Горацій, він поєднував корисне з неприємним; пиха цього чоловіка відчувалася в кожному його слові, ще більше — у жестах, і він нікому, навіть власній тіні, не дозволив би себе випередити; він усе міряв у грамах та сантиметрах, не випускаючи з рук своєї тростини з поділками для вимірювання, завдяки якій він стільки дізнавався про навколишній світ; він з королівським презирством ставився до мистецтва, а особливо до митців, вдаючи, що чудово на цьому розуміється; живопис для нього закінчувався розфарбованою аквареллю, малювання — кресленням, скульптура — муляжем, музика — свистом потягів, а література — біржовими бюлетенями.

Цей чоловік, вихований механікою, пояснював життя трансмісіями й системами зубчатих коліс; він намагався рухатись із якомога меншим тертям, як поршень в ідеально розточеному циліндрі; такий свій погляд на життя й таку поведінку він передавав усім: дружині, синові, робітникам, прислужникам: вони перетворювались на справжнісінькі верстати в руках великого майстра, і він отримував з них щонайбільшу користь.

Мерзенний і жалюгідний, загалом пан Станіслас Бутарден не здатен був ні на добрий, ні на ниций вчинок; зрештою, він був не поганим і не хорошим: нецікавий, незначний людський механізм, часто погано змащений, крикливий, страхітливо подібний до інших.

Він збив собі величезні статки, якщо можна вжити у цьому разі вираз «збивати статки»; дух промисловості захопив його й поніс за собою; за це він був вдячний індустрії усе своє життя, обожнював і боготворив її силу; його родина першою почала носити одяг із залізної пряжі, що з’явився 1934 року. Зрештою, така тканина була доволі м’якою на дотик, схожою на кашемір, проте направду зовсім не теплою; хоча взимку, якщо маєш хорошу підкладку, можна було якось протриматись; коли цей зносостійкий одяг іржавів, його начищали напилком і перефарбовували у новий модний колір.

Соціальний статус банкіра був такий: Директор Товариства Катакомб Парижа та постачання рушійних сил додому.

Робота товариства полягала в тому, щоб збирати повітря у величезні тунелі, які вже давно не використовувались; його заганяли туди під тиском у сорок чи п’ятдесят атмосфер: постійне джерело енергії, що її трубами доставляли до ательє, фабрик, заводів, прядилень, млинів: усюди, де була потреба у механічній дії. Це ж повітря, як ми вже бачили, слугувало для приведення в дію поїздів на залізницях бульварів. Тисяча вісімсот п’ятдесят три повітряні млини, споруджені на рівнині Монруж, помпами переганяли повітря в ці широкі резервуари.

Таку, без сумнівів, практичну ідею, яка ґрунтувалася на використанні суто природних сил, гаряче підтримував банкір Бутарден; його призначили Директором цієї надважливої компанії, при цьому він залишався членом п’ятнадцяти чи двадцяти організацій нагляду та контролю, віце-президентом Товариства буксирних локомотивів, адміністратором у Філіалі Об’єднаної Торгової контори з вироблення бітумів і т.д., і т.д.

У сорок років він одружився на панні Атенаїс Дюфренуа, тітці Мішеля; вона була гідною супутницею для банкіра: сварлива, потворна, незграбна, радше бухгалтерка й касирка, аніж жінка, бо жіночності в ній аж ніяк не було; вона чудово розумілась на фінансах, любила грати