Девід Гіббінс - Атлантида

2

Моріс Гібермаєр підвівся та витер вкритий потом лоб.

Він подивився на годинник. Був майже полудень — жар пустелі ставав нестерпним. Робочий день добігав кінця. Чоловік вигнув спину та поморщився, раптом відчувши, як звело все його тіло: п’ять із гаком годин він провів, згорбившись у курній ямі. Він повільно просунувся до центральної частини місця розкопок: треба було провести традиційний щоденний огляд. На ньому був капелюх із широкими крисами, маленькі круглі окуляри та шорти по коліно; загалом вигляд він мав вельми кумедний і нагадував якогось допотопного будівельника. Саме таким Гібермаєр був відомий у цілому світі: його вважали за одного з провідних єгиптологів.

Моріс мовчки спостерігав за розкопками. Його думки супроводжувалися знайомим стуком мотик та іноді ще рипінням грабарки. Можливо, цьому місцю і бракувало величі Долини фараонів, але знахідок тут було набагато більше. Для того щоб відшукати могилу Тутанхамона, знадобилося чимало років марних пошуків, тоді як тут дослідники стояли буквально по коліна в муміях: їх знайдено було вже кількасот, і з очищенням від піску чергових підземних коридорів знаходилися все нові й нові.

Гібермаєр підійшов до глибокої ями, з якої все почалося. Він вдивлявся в розташований унизу підземний лабіринт — плутанину видовбаних у скелі тунелів, обладнаних численними нішами, де впродовж багатьох століть спокійно спали мертві. Цим небіжчикам удалось уникнути уваги розкрадачів гробниць, які знищили так багато могил фараонів. Відкрити мережу катакомб допомогло зникнення верблюда: невдаха зійшов із дороги та на очах власника провалився під пісок. Погонич підскочив до цього місця та з жахом побачив унизу ряди тіл. Мертві обличчя були повернуті до нього, наче дорікали йому за те, що він потривожив їхній священний сон.

— Мабуть, ці люди є вашими предками, — сказав погоничеві Гібермаєр, коли його поспішно викликали з Александрійського інституту археології до оази, розташованої посеред пустелі у двохстах кілометрах на південь. Розкопки підтвердили його припущення. Обличчя, що так налякали погонича, насправді виявилися витонченими малюнками. Якість деяких із них можна було порівняти з якістю витворів італійського Відродження; однак це були витвори ремісників, а не видатних майстрів, а мумії належали не достойникам, а звичайним людям. Більшість із них жили не в епоху фараонів, а у віки, коли в Єгипті панували грецькі та римські завойовники. Це були часи зростання добробуту, коли запровадження карбованих монет дозволило людям швидко накопичувати статки: скажімо, середній клас міг дозволити собі позолочені труни та складні поховальні ритуали. Ці люди жили в Фаюмі — родючій оазі, що простяглася на шістдесят кілометрів звідси в бік Нілу.

«Це поховання являє собою набагато ширший зріз давньоєгипетського побуту, ніж гробниця фараонів», розмірковував Гібермаєр. Історії тутешніх мерців були не менш захопливі, ніж ті, що їх розповідали муміфіковані Рамзес чи Тутанхамон. Цього ж ранку вчений працював над могилами родини ткачів: чоловіка на ім’я Сет, його батька та брата. Картонаж, тобто дошку з тиньку і тканини, що служила за надгробок над їхніми могилами, прикрашали кольорові сцени храмового життя. Підписи свідчили, що брати були доглядачами нижнього рівня у храмі Нут в Саїсі; вони також успадкували батьківську справу — торгівлю тканиною з греками. Судячи з розкішних саванів на муміях та золотих масок на їхніх обличчях, бізнес був вельми прибутковим.

— Докторе Гібермаєр, гадаю, ви маєте подивитися на це.

Ці слова промовила одна з найдосвідченіших стажерів у групі, єгипетська студентка-випускниця, яка сподівалася, що одного дня стане наступницею Гібермаєра на посаді директора інституту. Айша Фарук знизу вгору дивилася на нього зі своєї ями; її вродливе темношкіре обличчя, здавалося, прийшло з минулого — наче щось раптом вдихнуло життя в одне із зображень мумій.

— Вам доведеться спуститися сюди.

Гібермаєр змінив свого капелюха на жовту каску й обережно зліз драбиною. Його підтримував один із місцевих мешканців, найманий підсобний робітник. Айша присіла над мумією, що лежала у видовбаній у піщанику ніші на глибині кількох кроків. Це була одна з могил, пошкоджених через падіння верблюда. Гібермаєр навіть бачив те місце, де розкололася теракотова труна.

Вони перебували в найстарішій ділянці розкопок: неглибокі підземні коридори створювали осердя могильника. Гібермаєр дуже сподівався, що студентка знайшла щось на доказ його теорії, згідно з якою поховальний комплекс було засновано у шостому столітті до нашої ери, за двісті років до того, як Александр Македонський завоював Єгипет.

— Гаразд, то що тут у нас?

Німецький акцент Гібермаєра через хвилювання посилився.

Він зійшов із драбини й обережно, щоб додатково не пошкодити мумії, присів поруч зі своєю помічницею. На обох були легкі медичні пов'язки, що мали захищати їх від вірусів і бактерій, які могли чекати свого часу в савані, щоб повернутися до життя завдяки волозі людського дихання. Гібермаєр заплющив очі та нахилив голову в пошані до мертвих, як він робив щоразу, відкриваючи чергове поховання. Після того, як мерці повідомляли свою інформацію, Моріс зазвичай повторно ховав їх, у такий спосіб поновлюючи їхню подорож замогильним світом.

Айша налаштувала лампу та сунула руку до труни, обережно розкривши нерівний розрив, що, наче велика рана, перетинав живіт мумії.

— Хвилинку, я зараз.

Вона працювала з чіткістю досвідченого хірурга, гнучкими пальцями беручи пензлики та пінцети, що акуратно лежали на таці поруч із нею. Витративши кілька хвилин на прибирання сміття від попередньої роботи, вона поклала інструменти на місце та відійшла до узголів’я труни, надаючи Гібермаєрові змогу подивитися зблизька.

Поглядом експерта він оглянув речі, що їх Айша витягла з просоченої смолою матерії, в яку було огорнено мумію, — подумати лишень, після всіх цих століть у повітрі досі відчувався різкий запах смоли! Гібермаєр відразу впізнав золотий «ба», крилатий символ душі, поруч із яким лежали захисні амулети, вишикувані в формі кобри. Посеред таці лежав амулет Кебегасенуєфа, охоронця нутрощів. Поруч була витончена фаянсова брошка, що зображала бога-орла з розпростертими крилами: силікат, із якого зроблено річ, був обпалений до ґлянсуватого зеленавого відтінку.

Гібермаєр насилу зробив іще кілька кроків та опинився просто над розрізом у савані. Тіло лежало головою на схід, наче вітаючи сонце у символічному відродженні, — ця традиція сягала доісторичних часів. Під розрізаним саваном директор побачив торс самої мумії: схожа на пергамент суха шкіра, що обтягувала грудну клітку, мала колір іржі. Мумій, що лежали в цьому некрополі, готували до поховання не так, як фараонів, із тіл яких виймали нутрощі та наповнювали бальзамувальними солями. Тут значну частину роботи з муміфікування брала на себе пустеля з її спекою та сухістю — фахівці з бальзамування усували лише кишківник, а за часів