Кобо Абе - Людина-коробка, Кобо Абе

Ну що ж, коли так, то хай буде так. І нема чого хнюпити голову. Що, коли набратися відваги й повернути гроші назад? Але ж тоді вона подумає, що мені замало цієї суми, й вийде нове непорозуміння.

А може, всю цю історію вони затіяли з іншої причини? Скажімо, лікар — невідомо чому — задумав здобути мою коробку. Спочатку його в цьому підтримувала й медсестра. Чи принаймні вдавала, що підтримує. А тепер вирішила будь-що завадити лікареві. До того ж і людина-коробка їй симпатизує. Якщо коробку порвати й кинути в канал, то лікарів план зазнає краху.

Так воно, мабуть, і є. Цілком схоже на правду, хоч я й не знаю причин, які спонукали лікаря. Проте поведінку медсестри можна розцінювати і так, і так: одна справа, якщо вона дбає тільки про себе, й зовсім інша, якщо вона турбується про того дивака. В кожному разі, я певен одного: вони думають по-різному, й для мене це непоганий знак.

То чи варто отак нерозважно розлучатись із коробкою? Я погано знаю медсестру, не зашкодило б докладніше вивідати її наміри. Я маю на це всі права. До того ж я на неї трохи ображений. Вона прийшла сама — це добре. Але навіщо ця вдавана діловитість? Навіть не захотіла спуститися з греблі. Новий велосипед з перемикачем на п'ять швидкостей аж блищить, дощовик на ній у світлі прожектора вантажного судна міниться позолотою й просвічує наскрізь, і ноги, які мене геть обеззброїли… Вона майнула повз фанерний щит з написом "Купатися заборонено" й, знехтувавши сигналами мого ліхтарика, виїхала на трасу. За два метри попереду пливло мерехтливе світляне кружальце — динамо велосипеда було увімкнуте. Далі я вже стежити за нею не міг: для людини-коробки не так просто дивитись угору. Потім дощовик зашарудів, і з променя щось випало. Це був вініловий мішечок з тягарцем. У мішечку я знайшов листа й п'ять скручених дудочкою банкнотів по десять тисяч. А сама вона зникла, розтанувши в темряві. Зникли ноги під лискучим дощовиком, згасло й червоне вічко стоп-сигналу. Натомість посіявся дрібний дощ, і під мостом зашаруділо. А може, то кров шумувала в голові?

П'ятдесят тисяч ієн… Мені страшенно кортить розтлумачити медсестрі: для неї це великі гроші, а для людини-коробки — ніщо. Вона не має ніякісінького уявлення, чим ми дихаємо. Занадто низько ставить коробку. Я не набиваю собі ціни й хочу, щоб вона про це знала. Якби набивав, то хіба прожив би в коробці три роки? Я приріс до неї живцем, а навіть рак-самітник гине, коли його витягти з черепашки на світло. То що вже казати про людину-коробку! Вона здатна залишити свою шкаралупу тільки тоді, коли станеться щось неймовірне. Мов той черв'ячок, що виходить з лялечки вже метеликом. Зустрівши медсестру, я нишком теж сподівався із собою якоїсь метаморфози…

Хоча не знав і сам,

що може вилупитись

із людської лялечки.

В дзеркалі

Дощ був такий дрібненький та рясний, що при кожному подуві вітру над моєю коробкою, здавалось, з'являлася медуза. Я йшов майже наосліп. Бачив тільки червоне світло над залізною брамою лікарні, куди прямував. Лікарня стояла на пагорбі, й ту лампу мені було видно весь час. Тепер вона здавалась червоною плямкою в темно-зеленій глибині ока. Цією дорогою я ходив не раз, але з коробкою на голові вибравсь уперше. Дорога не мала кінця. А ще недавно, коли я надівав коробку під мостом, віддаль мене нітрохи не бентежила. Людина-невидимка бачить й оцінює лише те, що їй потрібне. Автобусну зупинку я, наприклад, помічаю враз, а височенна верба над станцією для мене мовби й не існує. Монета в сто ієн, що лежить на дорозі, лізе в вічі сама, зате в бік іржавого цвяха або придорожньої трави я навіть не дивлюся. Я ще жодного разу не заблукав. Та коли я глянув з коробки цього разу, знайомий краєвид видався мені зовсім новим. Усе було одноманітне й невиразне: недокурок на шляху, і кислоокий бездомний пес, і роздавлений залізний бак, і перстень на пухкому пальці, і рейки на пунктирі шпал, і мішок затужавілого під дощем цементу, і напіввідкритий каналізаційний люк… Але такий пейзаж мені дуже подобається: він чимось нагадує моє життя без перспективи й чіткої мети. Звичайний людський смітник. Я можу дивитися на нього зі свого віконця скільки завгодно, й це ніколи не набридає мені.

Я йшов і йшов і ніяк не міг дістатися до того червоного ліхтаря, кривавої плями в глибині заплющеного ока. Гравій під ногами рипів, і дорога, як ніколи, була темна й чорна. Одноманітний нічний краєвид, здавалося, гнав мене. Хмари на заході трохи розійшлися, і між ними з'явилася світла прогалина. Я ненавидів ніч, мабуть, тому, що вона темна. А може, й через те, що мав чітко визначене завдання.

Я ступав, погойдуючи коробкою. Але вона не для швидкої ходи. Коробка погано провітрювалась, і піт заливав мені очі. Я нахилявся, ідучи, й край коробки бив мене по колінах. Картон легенько відлунював.

Зненацька почулось уривчасте дихання звіра. Великий дворняга нахабно тернувсь об моє коліно й помчав геть, лише мокра спина зблиснула червоним. Я підвів голову — й раптом побачив браму з червоною лампою. Брама була на замку. Поряд люмінесцентною фарбою світився електричний дзвінок, але я не подзвонив — не хотілось опинитися віч-на-віч з лікарем. Я переліз живопліт і пробрався у садок. Пес був не прив'язаний, але не гавкав: я кинув йому ласий шматок. Слабеньке світло сочилося тільки з одного вікна. Я зашпортавсь у високому бадиллі: колись тут, певне, була клумба. Я мало не впав, а дурний пес радісно гасав довкола мене. Та мені було не до нього, й піт виїдав мої очі.

Друге на задвір'ї ліворуч — її вікно. Було десь близько першої, й заснути вона ще не могла. А якщо й спить, то ще не дуже міцно й спросоння галасу не наробить. Я мусив сказати їй кілька слів, хоч би й через шибку, і повернути їй отих п'ятдесят тисяч ієн. Діятиму залежно від того, як поводитиметься вона. В крайньому разі навіть спробую застосувати силу.

Але світилось інше вікно, де була приймальня. Невже тут працюють такої пізньої пори? "Напевно, забули погасити світло", — подумав я і, щоб заспокоїтися, вирішив заглянути у вікно. Та побачити я не зміг нічого, бо в зафарбовані до половини шиби знадвору було видно тільки стелю. Я вирішив підмостити собі під ноги камінь. Але шукати його в темряві, присвічуючи собі ліхтариком, було ризиковано. І тоді я згадав, що в гаманці в мене лежить автомобільне дзеркальце, яке я колись знайшов на дорозі. Я витер дзеркальце й підняв його над головою, хоч справа ця й була не така проста: довелося висунути руку з вузького віконця коробки. Та муки мої були недаремні: хоч і догори ногами, я побачив усе в приймальні.

Спочатку я розгледів великий стіл й електричну лампу на ньому. Тоді повів дзеркальцем сюди й туди. Стіни були давно не білені, а на дверях, пофарбованих у біле, видніли подряпини та дірочки. Біля вікна стояло високе лікарняне ліжко. Біла шафа була набита вщерть старими журналами й книжками. Простора, але позбавлена будь-якого смаку кімната. Коло столу темніло щось схоже на стереофонічний радіоприймач. Можливо, це було житло й водночас лікарський кабінет.

Та годі вже про кімнату. На неї та обстановку я дивився так, як комаха на мозаїку, — просто для орієнтації. Мою увагу привертало інше: в кімнаті було двоє людей, і серед них — вона. Оскільки медсестра мешкала в цьому ж будинку, мене здивувало не те, що я бачу її в лікарському кабінеті. Здивувала мене вона сама. Медсестра, гола-голісінька, стояла серед кімнати й щось промовляла в бік вікна, де біліло ліжко.

А край ліжка стояла людина-коробка, повернена обличчям до медсестри. Я бачив її тільки ззаду, але швидко переконався, що вона така самісінька, як і моя: і розміром, і обладнанням. Мов дві краплі води, заздалегідь спланована підробка. Хто ж був у цій коробці? Невже лікар?

(І раптом я згадав, що вже десь бачив подібну сцену. Посеред кімнати стоїть гола жінка… Де це було й коли?..)

Та реальність витіснила спогади: в цій кімнаті була жива медсестра. Я на мить засумнівався — невже й справді я прийшов сюди тільки для того, щоб віддати оці кляті гроші? Навряд, навряд… Хіба я потай не мріяв побачити її в отакому вигляді? Не мріяв роздягти?..

(Дописка на берегах червоним чорнилом:

"Чому це я вдався до підглядань? Невже чогось боюся? Чи цікавість пойняла? Мені навіть здається, що я став людиною-коробкою тільки й для того, щоб легше було підглядати. Щоб міг усюди заглянути й побачити все. Й оскільки в суспільстві дірок не поробиш, то я й вирішив залізти в портативну діру — коробку. Але відтоді мене не покидає відчуття, що я, намагаючись від когось утекти, — й одночас потерпаю, щоб за мною не погналися".)

Бажання дивитись на неї переповнило мене вщерть. Та й хіба є за що тут дорікати? Вона теж не свята. Я вже не кажу про тих п'ятдесят тисяч ієн. А от щодо лікування, то лікувала вона мене по-особливому.

Коли рана моя загоїлась, я спробував стулити всі оті окремі факти з її біографії, про які вона сама мені розповіла, й склалася ось яка картина. Перед тим, як дістати посаду медсестри в цій лікарні, вона мріяла стати художницею (була бідною студенткою; зараз не йдеться про те, чи мала до того хист) й заробляла на прожиток позуванням в ательє, в приватному художньому училищі і т. п. Два роки тому в цій лікарні їй зробили аборт, і тут її три місяці безкоштовно лікували. Тим часом звільнилась одна медсестра, й цю посаду чомусь віддали колишній пацієнтці. (Розповідаючи про своє життя, вона весь час говорила натяками й цим дратувала мене.) Нова робота гарантувала пристойну платню, до того ж виявилась і не такою важкою. Якщо не привозили тяжкохворих, то й для малювання випадала якась година. Однак найбільше задоволення, та й додатковий заробіток теж, їй приносило позування. "Не тому, що я лінива", — безневинним тоном підкреслювала медсестра. Ця робота виснажлива, й далеко не кожній натурниці стає на неї сили. Але, роздягаючись для сеансу, вона відчувала, як серце її приємно б'ється і це, мовляв, заохочувало її до творчості. ("Це чистісінька брехня", — хотілося мені їй сказати, адже її абстрактні картини не мали ніякого зв'язку з фахом натурниці.) Вона сказала, що охоче позувала б і тепер, якби лікар не заперечував… Для професійного фотографа це була неабияка спокуса.

Моє загоєне плече й незграбно підстрижене волосся вже давно навели її на думку, що я готовий почати нове життя.