Абдул Рашид Махмуді - Після кави, Абдул Рашид Махмуді

— Отож ми тут, з Рамаданом біля наших дверей, — сказав він. — Що ви будете робити?

— Так, зараз ви колупаєте рану, — відповів Хамед. — Що я буду робити в Рамадан? Лише одному Аллаху відомо.

Він сумно похитав головою.

— Нехай Аллах благословить старі добрі часи. Вони закінчилися, шейху Саїде. У старі часи, як ви знаєте, хадж Закі — дай Боже йому всього — запрошував мене відсвяткувати праведний місяць з ним у сірі. На заході сонця, під звуки магрибського заклику до молитви, їжу подавали, порушуючи піст, удосталь: птиця, баранина, фаршировані овочі й фатта[12]. Достаток у всьому, великий достаток. А на передсвітанкову трапезу готували ще один бенкет, підготовчий до посту. Так. То були дні...

— І між постом і передсвітанковою трапезою оповідатимуть історії, казки та читатимуть поезію, — мовив Саїд.

— Саме так, — відповів Хамед. — Оповідання, казки та вірші. Я читав кілька сторінок Корану між магрибською молитвою і ранковою трапезою. І між одним читанням й іншим, ми розповідали історії та читали вірші. Але, як бачиш, Закі — нехай йому Аллах допоможе й підтримає — більше не може все це влаштувати, відколи його брат забрав свою частку землі й розійшовся з ним. Але що я можу зробити? Батьки дітей, яких я навчаю в школі Корану, дають мені лише кілограм пшениці чи кукурудзи. Це як виривати зуби. Вони хочуть, щоб діти навчалися безкоштовно. Клянуся Аллахом, чи бачили ви коли-небудь щось гірше, ніж це?

Саїд насолоджувався грою та продовжував роботу.

— До речі, одного разу я чув, як ви розповідали про жінку, яка вийшла заміж за халіфа Муавію ібн Абу Суф’яна. А нагадайте мені ще раз, цю історію?

Хамеду було приємно, що друг попросив його переказати одну з історій, які були милі його серцю і які він розповідав незліченну кількість разів на рамаданських зборах, тож він відкашлявся й почав розповідь.

— Ви маєте на увазі Мейсун бінт Бахдал? — перепитав він. —Яка жінка, шейху Саїде! Вона була красуня, і халіф Муавія — нехай Аллах буде ним задоволений — одружився з нею й поселив її в палаці, де вона мала все необхідне й навіть більше, але вона сумувала за своїм життям в пустелі. Чи можете ви повірити, як діяла та шановна жінка... Одного разу халіф увійшов до неї й заспівав:

Хиткий намет, де протяг гуляє,

дорожчий мені за високий палац.

І бути щасливим у грубім абаю[13]

все ж краще за шовковий ланц.

А з печі своєї хліб зачерствілий

смакує встократ за випічку білу.

І посвисти вітру на стежці гірській

полонять мій слух, а не музики стрій.

Та й пес, що гарчить на чужинця вночі,

дорожчий мені, аніж лагідний кіт.

І, звісно, від серця свого я залишу ключі

Лиш родичу бідному, що від голоду зблід.

Тож розкіш уся може йти в небуття,

бо я оберу бедуїнське життя.

Спокуси багатством байдужі мені,

жадаю лишитись на рідній землі.

Потім він тричі оголосив, що вона вільна, для підтвердження, і відправив її назад до родини. Чесно кажучи, чи бачили ви коли-небудь щось дивовижніше та чудніше, ніж поведінка ватажка вірян Муавії, супутника пророка Аллаха?

— Нехай вас Аллах благословить! — сказав Саїд. — Якщо у вас є мораль, ви повинні зважати на неї. Скажіть, як можна продекламувати цей вірш, що радить стриманість і поміркованість, і водночас оплакувати життя птиці та зірваних овочів? Хіба не було б краще для вас, Хамеде, задовольнятися будь-якими благословеннями, що дав Аллах, якими б скромними вони не були?

Хамед зблід. Йому знадобилося кілька хвилин, щоб оговтатися від удару.

— Слава Аллаху за все, але того мізеру, що залишився, недостатньо, щоб вижити. Ви не усвідомлюєте. Клянусь усемогутнім Аллахом, шейху Саїде, навіть миші вдома голодні. Навіть миші не можуть знайти їжу. Отже, що вони роблять? Люди — це єдине, що їм залишається. Минулої ночі, коли я спав, одна з них — нехай Аллах порушить її плани — збиралася вкусити мене за ногу. Я прокинувся й побачив, цю потвору. Я не маю жаги до брехні, байок і віршів. Рамадан є в моєму житті, і не залишиться нічого, крім посту вдень і вночі. Але що ми можемо сказати? Скаржитися іншим на долю, окрім Бога, принизливо, і не варто...

Хамед раптово зупинився, коли збагнув, що розмова зайшла в глухий кут і що він не досяг своєї мети.

— До речі, які останні новини? — запитав він. — Салама ще не з’явився?

— Якщо ви запитуєте мене з’явився чи не з’явився, я скажу вам, що з’явився, — відповів шейх Саїд. — Я стояв минулої ночі біля мечеті, коли побачив світло з боку села Салех. Світло смолоскипа спрямоване до нас. І я знав, що «ворог» чатує на нас. Ібрагім Абу Заїд, це породження диявола, націлив на нас свій смолоскип, і над нами нависла небезпека. Я шукав притулку в Аллаха від проклятого диявола й подався до мечеті. Поки я був зосереджений на молитві, диявол простягнув руку й тицьнув мене в правий бік.

— Але диявол ховається у вбиральнях і не підходить до молитовної зони, — зауважив Хамед. — То які новини про Саламу?

— То правда, але в нього довгі руки, і він простягнув руку з вигрібної ями, аби завдати мені болю. Хіба ви не бачите, що Ібрагім Абу Заїд, це живе породження диявола, хоча й живе далеко від нас, однаково зачіпає нас своїм смолоскипом?

Шейх Саїд почав нападати:

— Мені подобається історія дівчини-бедуїнки, тому що вона закликає до помірності, на відміну від безсоромних історій та віршів, які ви, Хамеде, розповідаєте.

Це шокувало шейха Хамеда.

— Я? Це наклеп, — сказав він докірливо. — Я розповідаю сороміцькі історії та вірші?

— Я гадаю, що ви говорите про поетів-газалів та їхню поезію набагато більше, ніж це необхідно. А це може неабияк нашкодити молоді.

— Правда, але я розповідаю історії про цнотливе кохання.

— Молоді люди не знають різниці між тим, що є цнотливим і нецнотливим. У молоді запальна вдача. Розкажіть їм історії про коханців і любовну поезію — і їхнє єство охопить запал. Як ви думаєте, що стане з дівчатами, якщо подібні слова дійдуть до них? Ви відчиняєте двері для диявола.

— Це несправедливо!

— Я не маю упереджень щодо вас. А що сталося з моїм сином Саламою та дівчиною з Нижнього Єгипту? Чи не кохання дозволило дияволу торкнутися їхніх сердець? Історія починається зі цнотливого кохання, потім,