Юрій Павлович Винничук - Вілла Деккера

Він засміявся і вийшов. Ми перезирнулись. Обух пирс­нув сміхом:

— Тобі це ніц не нагадує?

— Чому ні? Справа Томашевича, як вилита. Знову той Конарський, і знову ми мусимо бути збоку.

Обух підняв указівного пальця:

— Нє-нє, то тільки я збоку. А ти маєш вільну руку. Зараз я черкну записку Радомському, щоб пустив тебе всередину. Забери ті папки, уважніше все обшукайте разом з Антеком. Все переверніть. Кажеш, там книжки? Кожну книжку витрусіть. Важливий будь-який папірчик.

3

Радомський сидів на ґанку і курив. Побачивши мене, вигукнув з подивом і не без роздратування:

— О, а ти що тут робиш? Не про пса ковбаса. Тут тобі не вдасться нічого винюхати.

— Та я вже й так багато чого винюхав. Бо був тут перед тобою.

— А-а, то був ти? А я думаю, хто ж то з поліції тут побував. А то ти косиш під поліцая? Вічно лізеш поперед батька в пекло. А тепер що?

— На, читай.— Я простягнув йому записку, він пробіг її очима і скривився.

— Курва! Таке гарне сонечко, так мені файно сиділося, а тепер мушу лізти в цю просмерджену дзюру? На ключа. Я докурю і приєднаюся.

— То ти ще не заходив досередини?

— Нє. Такого розпорядження не було.

Я відчинив двері. Сморід добряче вивітрився, перетяг гуляв хатою. Я попростував до кабінету і побачив, що на столі вже папок нема. Шухляди всі валялися на підлозі, як і книжки. Хтось тут уже побував і все, що його цікавило, повитрушував.

У цей момент я відчув чиюсь присутність. Хтось тут був ще. Я різко обернувся й встиг побачити, як мені в голову летить здоровенний кулачисько. Я миттю відхилився і зацідив нападника ногою в живіт. Здоровило скрутився рогаликом, а я загукав Радомського. Капрал прибіг, шлякаючи на ходу, й поміг мені чоловіка скрутити. Той усе ще стогнав.

— Як то я його не побачив? — дивувався капрал.

— Заліз через вікно з боку саду,— пояснив я.— Але дивно, що ти не чув, як він тут хазяйнує.

— Та я думав, то вітер віконницями хляпає.— Він копнув чоловіка і запитав: — Ну, кажи, курвий сину, хто тебе послав?

— Ніхто мене не послав,— заговорив невідомий по-­батярському.— Я просто хтів шось взєти почитати,— прохрипів він.

— Брешеш,— сказав я.— Що ти шукав у книжках?

— Гроші. Шо ше? Ви з поліції?

— З поліції. Щось знайшов?

— Нє.

— А папки де?

— Ади-во! Відки мені знати? — обурився батяр.— Я жадних папок не видів. Прошу на мене тото не вішати!

— Що за папки? — запитав капрал.

— Еміграційні папери, які готував загиблий адвокат.

— То їх хтось вже після твоєї візити поцупив?

— Мабуть, що так. Як тебе звати? — штовхнув я бурмила.

— Кацяба.

— Ти з Личакова?

— Нє, з Замарстинова.

— Кого з тамтешніх батярів знаєш?

— Пурцеля, Прецля, Цєпу…

— Як поживає Пурцель?

— Був тиждень в криміналі за бійку. Зараз на волі.

— В якій він кнайпі любить сидіти?

— «Під соловейком».

Я кивнув — свій хлоп — і перетяв на ньому мотузки.

— Можеш іти.

Він звівся, крекчучи, на ноги, здивовано глипнув на нас і запитав:

— Шо? Зіправді?

— Зіправді. Але не забудь — ти мій боржник. Може, тебе колись потребуватиму з такими гирями.

Він задоволено глянув на свої руки, усміхнувся і ви­йшов.

— Я, звісно, не втручався,— промовив Радомський,— але можна було б його ще притримати.

— Навіщо? Звичайний батяр. Мене більше цікавить той, хто поцупив папки. Хоч вони для нас і не мають вартості, але той, хто їх забрав, виконував чиєсь завдання.

— А коли ти був тут раніше, то чого не забрав?

— Одну я взяв. Прізвища переписав. Але якби взяв усі, то сусід, який тобі дав ключа, відразу б зателефонував до комендатури. А я ще тоді не перебалакав з інспектором. І кримінальна справа не була відкрита. Ну, та бачу — нам тут вже нема чого робити. Вже все перетрушено. Хіба що…

Я звернув увагу на грубку із зелених кахель, що стояла в куті кімнати, і зазирнув у неї. Серед спалених паперів траплялися не повністю обгорілі клаптики. Я вийняв кілька і розклав їх на столі. Але й на обгорілих можна було щось прочитати, то я і їх обережно зібрав. Радомський приєднався до мене, і ми прочитали уривки прі­звищ. Навпроти кожного прізвища були вписані по дві різні цифри. Наприклад, 2 і 100 або 4 і 300. Всі вони були перекреслені.

— Що б це могло означати? — дивувався капрал.

— Дідько знає,— відповів я.— Треба буде ще комусь показати.

Вцілілі клаптики я вклав до невеличкої книжки і сховав до кишені.

В цю хвилю в двері постукали. Ми з капралом вийняли зброю і підступили до дверей.

— Хто там? — запитав Радомський.

— То я, прошу пана, Вацяк,— пізнали ми голос сусіда.

Капрал вже хотів відчинити двері, але я спинив його, підійшов до вікна і визирнув — Вацяк був сам і тримав у руках макітру з паруючими пирогами. Я кивнув капралові, і він впустив старого.

— Вибачайте, що вас турбую, але моя стара якраз наліпила пирогів з сиром, то я подумав, що вам варто підкріпитися.

Ми подякували, взяли макітру і, сівши на ґанку, стали ласувати. Вацяк задоволено стежив за нами. Коли ми спорожнили макітру, я сказав:

— Пане Вацяк, ми щойно тут впіймали злодія. Але то був звичайний батяр, ми його випустили. Однак перед ним закрався був ще хтось і вкрав папки.

— Та ви що? — здивувався він.— Він, певно, зі саду заліз. Бо звідтам мені ніц не видно.

— Так, певно, воно й було,— заспокоїв я його.— Але розкажіть мені те, що ви не говорили поліцейському.

— Ой, та звідки вам спало на думку, що я щось приховав?

— Так мені подумалося,— сказав я, не зводячи з нього очей, а він мого гострого погляду якраз уникав.— Хто сюди приходив? Вам же ж з вікна усе видно.

Він потупцяв на місці, почухав голову і сказав:

— Я волію в такі справи не втручатися. Волію, знаєте, бути сліпим і глухим. Але я бачу, що ви порядні хлопаки, то скажу. Сюди частенько навідувалося авто з совєтського консуляту.

— Звідки ви знаєте, що то було саме воно?

— Коли я воював у стрілецькій бригаді, мені довелося потрапити до московського полону. Там я вивчив їхню мову. Я не раз чув, як пан Кос і хтось із консуляту розмовляли по-москальськи.

— І чули про що?

— Та то, видно, в хаті вони вже про все важливе перебалакали. А на вулиці, прощаючись, теревенили про небесні міґдалки. Раз той з консуляту питав, чи пан Кос не бажає завітати до них на кіносеанс. Що то мало бути за кіно, я не пригадую. Іно жи на екрани він не вийде. Другий раз говорили про погоду. А третій, то панові Косу було обіцяно завезти зо два ящики шампана та кав’яр. Бо в нього мали бути уродини. Так що нічого цікавого.

— Добре, пане Вацяк, дуже дякуємо за пироги.

Старий пішов, а я сказав капралові:

— Темна справа. Хтось із консуляту, певно, й викрав ті папки. Або з контори «Зайдель і К°», де Кос працював.

Я зібрався йти.

— А мені що? — запитав капрал.— Довго тут ще нудитися?

— Тебе хтось замінить. Зараз зателефоную Обухові.

Не встиг я договорити, як біля будинку пригальмувало авто, з якого вийшов куций чоловічок в окулярах, з папкою під пахвою.