Борис Джонсон - Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію, Борис Джонсон

полягав у тому, що нам слід із благословення Гітлера розпочати перемовини з італійцями і — як дебютний гамбіт — здати деякі британські володіння, й, хоч на зібранні він не озвучив, які саме, вважають, що йшлося про Мальту, Ґібралтар та частку в керуванні Суецьким каналом.

Зважаючи на те, що Галіфаксу стало рішучості запропонувати Черчиллю такий курс дій, можна уявити всю глибину його зухвальства. Угамувати агресію перемовинами? Віддати власність Британії сміховинному щелепастому й чоботастому тиранові Муссоліні?

Черчилль повторив своє заперечення. Французи намагалися підштовхнути нас на слизьку стежину, яка починалася перемовинами з Гітлером, а вела до капітуляції. Наше становище, переконував він, було б значно міцнішим, якби німці спробували вторгнутись і зазнали невдачі.

Та Галіфакс укотре наполіг: умови будуть вигідніші, якщо погодитися зараз, поки Францію ще не виведено з гри, — перш ніж налетить люфтваффе і знищить наші авіазаводи.

Поразництво Галіфакса нині викликає відразу; та потрібно зрозуміти і пробачити йому таку хибність поглядів. Після того як у липні 1940-го побачила світ книжка «Винуваті» («Guilty Men») Майкла Фута (викривальна праця, спрямована проти політики примирення), його репутація стрімко підірвалася.

Річ у тому, що в 1937 році Галіфакс їздив на зустріч із Гітлером і, хоч якось трапилося, що він (кумедна ситуація) переплутав фюрера з лакеєм, треба визнати, мав ганебно близькі стосунки з Ґерінґом. Вони обоє захоплювалися полюванням на лисиць, а Ґерінґ навіть (як у бісових найкращих друзів) дав йому прізвисько Галаліфакс: halali ― це такий німецький мисливський вигук. Утім, нісенітницею було би вважати Галіфакса апологетом Третього рейху чи агентом п’ятої колони в уряді Британії. У власний спосіб Галіфакс не менше від Черчилля був патріотом.

Йому здавалося, він бачить спосіб захистити Британію, вберегти імперію, врятувати численні життя; і він не був такий один. Керівний клас країни ряснів прибічниками примирення та пронацистами. Йдеться не тільки про сім’ю Мітфордів16 або послідовників доморощених псевдодуче, на подобу керівника британських фашистів сера Освальда Мозлі.

У 1936 році леді Неллі Сесіл зазначила, що майже всі в її родині були «прихильні до поглядів нацистів», а причина була простою. У 1930-х середній представник верхів суспільства значно більше боявся більшовизму, з його тривожною комуністичною ідеологією перерозподілу всього, аніж Гітлера. Фашизм вони сприймали як захист від «червоних» і до того ж мали політичну підтримку «нагорі».

Девіда Ллойд Джорджа, який відвідав Німеччину, так вразила особа фюрера, що він навіть порівнював його з Джорджем Вашингтоном. Одурманений, колишній британський прем’єр- міністр визнавав Гітлера за «природженого лідера» та мріяв, щоб «на чолі усіх британських справ сьогодні стояла людина такого самого надвисокого ґатунку». Почути такі слова з уст героя Першої світової війни! Людини, яка привела Британію до перемоги над кайзером!

Отож сивоволосого валлійського чарівника, колишнього наставника Черчилля, самого зачарували, перемігши його бойовий дух. Не так давно і преса співала тих пісень. «Дейлі Мейл» уже віддавна агітувала за свободу дій для Гітлера у Східній Європі, бо так він краще зміг би віддухопелити більшовицьку погань. «Якби не існувало Гітлера, — писала “Дейлі Мейл”, — уся Західна Європа, певно, хором вимагала б такого славного воїна».

«Таймс» затято обстоювала позицію примирення, аж, як описував її редактор Джеффрі Доусон, гранки він вичитував так, щоб жодним словом не образити німців. Барон друкованої преси Бівербрук особисто закрив колонку Черчилля в «Івнінґ Стандард» на підставі того, що той занадто різко висловлювався щодо нацистів. Навіть шановані ліберали, такі як театральні діячі Джон Гілґуд, Сибіл Торндайк і Джордж Бернард Шоу, лобіювали ідею «можливості розгляду» урядом питання перемовин.

Звісно, за останній рік суспільні настрої дещо змінились; антинімецькі почуття, хоч як дивно, зміцніли і значно поширились. А проте мирне розв’язання (і це дещо виправдовує Галіфакса) мало підтримку багатьох британських громадян серед усіх верств населення. Отож тієї вирішальної години суперечка між Галіфаксом і прем’єр-міністром тривала.

А за вікном був чудовий теплий травневий день, і Сент-Джеймський парк буяв каштановим цвітом. За стінами точилась гра в пінг-понг.

Черчилль застеріг Галіфакса, що будь-які перемовини є пасткою, де Британія опиниться під владою Гітлера. А Галіфакс не міг утямити, що не так із пропозицією французів.

Чемберлен та Ґрінвуд вставили й свої (марні) п’ять копійок, підкресливши, що обидва варіанти — і боротьба, і діалог — однаково ризиковані.

Ближче до п’ятої години Галіфакс зазначив, що нічого навіть віддалено схожого на сценарій, який у результаті міг би призвести до капітуляції, у його пропозиції немає.

Черчилль зауважив, що шанси Британії на гідні умови — тисяча до одного, і не на її користь.

На цьому розмова зайшла в глухий кут, і, згідно з більшістю історичних свідчень, саме в той момент Черчилль зробив свій гросмейстерський хід. Він оголосив перерву в нараді до сьомої вечора. А далі скликав на збори весь кабінет із двадцяти п’яти міністрів, із кожного відомства; деякі з них узагалі вперше чули про його призначення на пост прем’єр-міністра. Спробуйте збагнути його тодішнє становище.

Галіфакса неможливо було переконати, не можна було й просто його усунути, але ігнорувати теж було нерозумно. До того ж іще буквально вчора міністр закордонних справ безпардонно розкритикував вислови Черчилля, назвавши їх гидкими нісенітницями. Якби Галіфакс пішов у відставку, становище Черчилля ослабло б: навряд чи його перші спроби в ролі воєначальника можна вважати тріумфом, адже норвезька кампанія, відповідальним за яку здебільшого можна було вважати саме його, виявилася очевидним фіаско.

Його заклик до здорового глузду зазнав невдачі, тому настав час апелювати до емоцій та почуттів: більша аудиторія — жвавіша атмосфера. Він виголосив потужну промову — виступ перед повним складом Кабінету міністрів не вимагав інтелектуальної стриманості, якої потрібно дотримуватися на менших зібраннях. Настав час «гидких нісенітниць» у квадраті.

Найкраще ту промову описано в щоденнику міністра економіки воєнного часу Г’ю Далтона, і немає причин не довіряти цьому опису. Черчилль почав досить холоднокровно.

Останні кілька днів я ретельно зважував, чи мій обов’язок — допустити перемовини з Тією Особою [Гітлером].

…Необґрунтовано вважати, що, пішовши зараз на примирення, ми виторгуємо кращі умови, аніж якби ми вибороли їх. Адже під виглядом так званого «роззброєння» німці зажадають наш флот, а далі морські бази і хтозна-що ще.

Вони прагнуть перетворити нас на підпорядковану державу, хоч і з британським урядом, та на чолі з маріонеткою Гітлера, таким як Мозлі чи кимось подібним. І куди це все нас приведе? А з іншого боку, ми маємо чималі резерви й переваги.

А завершив він майже шекспірівською кульмінацією:

Я переконаний, що кожен із вас буде готовий підвестись