Юрій Павлович Винничук - Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук

давай разом труїтися.

– Давай.

– На спір!

– Давай!

– Як не отруїшся – віддаси моряцький костюм.

– А як ти не отруїшся – віддаси ножика.

Ми вдарили по руках і сіли писати прощального листа для Нуськи. Писав, звичайно, я. Ми повідомляли Нуську, що не можемо більше винести її зневаги й тому вирішили покінчити самогубством. Саме так: «покінчити самогубством». Ця фраза мені запам’яталася з якоїсь книжки. Місько тільки присвиснув:

– Ну ти даєш!

«Наші тіла знайдеш на цеголці і коли їх оплачеш, то поховай в одній могилі у себе в саду і посади що захочеш. А на могилі напиши:

Були два хлопці, наче дві перли,Та від кохання палкого вмерли.

А коли надумаєш і собі через нас умерти, то допиши:

А поруч Нуся, горем убита,Їх навіть смерть не змогла розлучити.

Отрути ми тобі залишимо».

– Додай «цілуємо», – порадив Місько. – І підпиши. Але мене першим.

– Тепер діло за отрутою. Де її взяти?

– Як де? – дивується Місько. – Твій тато лікар чи нє?

Саме цього я й сподівався. Я побіг додому і відшукав у батьковій шафці з медикаментами пляшечку, на якій красувалася наклейка з черепом та кістками. Я її намочив, обережно здер і наклеїв на хлористий кальцій, яким мене «труїли» мало не щодня мої батьки.

Череп з кістками подіяв на Міська, як на кота холодна вода. Він зблід і похмуро засопів. Відступати було пізно.

Йдучи на цегельню, я, як міг, тамував свій життєрадісний настрій, але, мабуть, це вдавалося мені важко, бо я помічав заздрісні погляди Міська. Він теж пробував усміхатись, та ці його усмішки були надто вже страдницькі.

Ми сіли на камінь, і він тремтячим голосом сказав:

– Не додумався взяти щось запити? Воно ж, напевно, гірке.

– Напевно.

– Може, я за яблуками побіжу?

– Та ну. Все одно вмирати.

– А ти не боїшся?

– Нє-а. – Я витяг пляшку. – А ти боїшся?

Місько обурився:

– Я? Ніколи в житті. Щоб ти знав. Давай пий.

– Я перший?

– А ти думав! Знаю я тебе. Місько вип’є, а ти втечеш. І тоді Нуська залишиться одному тобі.

– Дурень ти.

– Сам дурень. Пий.

– Хи-итрий! Як вірші підписувати – Місько перший! А як труїтися?

– Слухай, або ти п’єш, або я всім розкажу, який ти боягуз.

– Фу, налякав! Можеш розказувати. Я вже буду мертвий.

І я з трагічним виглядом, закотивши очі, зробив ковток. Гіркота перекривила мені рота. Хоча зараз пішло мені оце пійло набагато легше, ніж тоді, коли мама з татом примушували.

– Що, т-таке гі-гірке? – спитав Місько.

– Ще й яке гірке! Як наше життя, – відповів я улюбленою приказкою моєї бабці, бо життя міняється, а приказки залишаються. – Тепер ти пий.

На Міська було сумно дивитися. Він витер спітніле чоло і взяв плящину.

– Ну, не тягни, – сказав я.

– А чому ти не вмираєш?

– Отрута діє через півгодини.

– Краще б зразу, – зітхнув Місько. І ликнув «отруту». – Ве-е, яка гидота. Нема нічого загризти?

На нашу радість, у мене в кишені знайшлася розлізла цукерка.

Місько закрутив пляшечку і поставив її на камінь.

– Як ти думаєш – Нуська теж отруїться?

– Не думаю. Вона нас так сильно не любить.

– От свиня! Ну за що нас не любити?

– І то правда.

– Про нас, напевно, в газетах напишуть.

– Що там в газетах! Про нас книжку напишуть. «Юрко і Місько – найбільші кумплі». От як вона буде називатися.

– Ні, не так, а «Місько і Юрко». Ми ж домовились.

Проте мені така назва не дуже подобалась, і я сказав:

– А ліпше буде ось як: «Трагічне кохання до зрадливої Нуськи». Правда, гарно?

– Еге, як у кіно… Як ти думаєш – може, про нас і кіно знімуть?

– Ясно – знімуть. Індійське.

– Чому індійське?

– Бабця моя каже, що індійські фільми найкращі в світі.

– Нуська подивиться – і гірко заплаче… Але вже буде пізно.

– На ній тепер ніхто не вжениться. Всі будуть казати: «І як ти могла довести до смерті таких гарних хлопців?» Скажи?

– Я думаю, що мій тато її заб’є. Він їй такого не подарує.

– Ясно – не подарує, – погодився я.

– Може, нам треба лягти? – запитав не в річ Місько.

– Для чого? – не зрозумів я.

– А що – сидячи вмирати?

– Звідки я знаю? Я іще ніколи не вмирав.

Ми лягли в траву і задивилися в небо.

– А давай після смерті будемо приходити до Нуськи і страшити її? – запропонував Місько.

Мені ця думка дуже сподобалась.

– Давай… А ще можна стати упирями і пити її кров.

– Ух ти! Точно?

– Ну!

– Тоді давай ще й з Кобри кров пити.

Це наша вчителька, ми її терпіти не можемо.

– Хе-хе! – втішивсь я. – Пам’ятаєш, як вона нам казала: «Доки ви, іроди, кров мою будете пити?»

– Тепер хай знає.

Ми замріяно замовкли.

Я подумав, чи не пора признатися Міськові, що його обдурено? Та, зиркнувши на нього, я побачив, що в цю хвилину він уже літає попід вікнами Нуськи і страшить: «Гу-у-у!» Навіть губи його були зараз в дудочку. Блажен віруючий, як не раз говорила моя бабуся.

Я відвів очі і намагався уявити, який же переполох зчинить наша передсмертна записка. Відлупцюють чи ні? Мусять. Але не це головне. Найбільше мене хвилює, чим будуть бити. Паском чи віником? Віник мені більше подобається.

– Може, й ти був тоді на цегельні, як вони з тим малим гранату знайшли?

– То, власне, ми з ним обоє і знайшли, – сказав я з такою втіхою в голосі, аж він сполохано глянув на мене. – Пробачте, я нехотячи зрадів… бо ви мене згадали…

– То це ти був із ним?

– Так, я. Ми обоє знайшли ту гранату.

– І ви з ним її викопали?

– Так.

– А потім обклали дровами й підпалили?

– Так.

– Обоє?

– Так. Нас тільки двоє й було.

– І коли вона вибухнула, ви були разом?

– Були разом.

Він дивився на мене, мов на марсіянця. Здавалося, ось-ось похитає головою: «Такого не буває».

– І коли вона вибухнула, були разом… – повторив, не зводячи з мене вологих очей. – Але ж… але ж…

Піт виступив йому на чолі, і затремтіли вуста. Він мене поволі впізнавав, і так само поволі поверталися до нього з давнини ті пекучі запитання, які колись душу карали. Він і тоді ніяк не міг цього збагнути – чому Місько? Чому саме він?

Таргани

У певні дні вдосвіта моя бабуся вирушала на луги і збирала трави, поверталася, коли всі ще спали, і заходилася в’язати зілля в пучечки та вішати на стінах. Завдяки цьому мої дитячі літа наскрізь просякли дивовижною гамою пахощів, адже і спав я на подушці, яку бабуся набила висушеним зіллям. Тільки покладеш голову на таку подушку, і враз провалюєшся в глибоку саджалку сну, де вже тебе підхоплює лагідна течія і несе, вигойдуючи, всю ніч до самого ранку.

Хвороби, від яких лікувала бабця, видавалися мені загадковими і чудними. Частенько до нашої хати забігали молоді дівчата й купували якесь таємниче зілля, а я інколи намагався підслухати, про що ж вони шепочуться на кухні:

– А як не поможе? – питала тремтячим голосом дівчина.

– Коли не більше місяця минуло, то поможе, – твердо відказувала бабця.

– А коли більше?

– Ну, то