Федеріко Андахазі - Анатом, Федеріко Андахазі

цю мить обидва зауважили Алессандро де Леньяно, котрий, стоячи в одвірку каплички, перевіряв, чи всі зібралися на месу.

— Гаразд, давайте листа. Мені вже час іти, — мовив messere Віторіо, знову встромляючи руку крізь ґрати.

— Я ще його не написав. Якщо ви зможете пройти повз вікно, повертаючись з каплички…

Декан тут-таки зауважив, що messere Віторіо затримався біля галереї.

— Що ви там робите? — гучно спитав декан, уп’явши руки в боки й насупившись дужче, ніж зазвичай.

Messere Віторіо завовтузився з ремінцями на сандалях, а потому поквапився до каплички.

— Чи ви зі своїм черевиком розмовляли?

Messere Віторіо у відповідь лише ніяково й розгублено посміхнувся.

Матео Колон мав зовсім обмаль часу — допоки скінчиться меса, — щоб написати листа. Переконавшись, що всі позаходили у капличку, він добув зошит, схований під невеличким пюпітром, адже писати йому теж було заборонено, — взяв гусяче перо. Умочивши у чорнильницю, почав нашвидкуруч заповнювати останню сторінку. Безсумнівно, обітниця мовчання, до якої примусив його Трибунал, була небезпідставною; вона мала на меті геть інші очевидні цілі — не допустити, щоб сатанинське відкриття поширилось, мов сім’я, що розносить вітром. З цієї ж таки причини йому заборонено писати. Часу лишалося обмаль. Він ще раз пересвідчився, що поряд нікого немає, і його перо знову забігало по аркушу.

Моя пані!

Дух мій блукає у безодні невизначеності й пригнічений гіркотою через того, хто, заприсягшись берегти таємницю іменем Господа, зневажив святе Ім’я, люба моя Інес, я наважився порушити обітницю мовчання, яку наклав на мене декан Падуанського університету й Доктори Церкви. Я не стільки смерті боюся, як мовчання. Хоч сам приречений і на те перше, й на друге. На час, коли цей лист дістанеться Флоренції, мене вже не буде серед живих. Я провів ніч, складаючи виправдну промову, яку завтра маю подати Трибуналові під головуванням кардинала Карафи. Але, цілком можливо, що перш ніж я промовлю хоч слово на свій захист, вирок уже буде винесено. Знаю, на мене чекає вогнище. Якби я вважав, що Ви спроможні вступитися за моє життя на цій пародії на суд, то, безсумнівно, просив би Вас про це — адже я вже просив Вас про стільки, що чергове… — але я знаю, що мій жереб уже кинуто. Єдине, про що я зараз благаю Вас, — вислухайте мене. І квит.

Можливо, ви поцікавитеся, чому я вирішив розкрити свою таємницю саме Вам. І виявиться, що, навіть гадки не маючи про це, Ви стали джерелом відкриттів, які явились мені. Наразі все залежить від Вас. Якщо вважатимете, що я скоїв блюзнірство, розповівши Вам про те, про що присягався мовчати, урвіть читання й віддайте цей аркуш вогню. Якщо я досі заслуговую хоч на дещицю Вашої довіри й Ви вирішите читати далі, благаю Вас, іменем Господа, бережіть таємницю.

У цих словах сховано витоки трагедії. Якби він знав, що знання, яке відкрив він Інес де Торремолінос, обернеться чимось гіршим за смерть чи мовчання, він би не написав більше ані слова. Натомість він продовжував умочувати перо у чорнильницю. Поставивши у листі останню крапку, він зауважив, що з каплички посунув люд.

Видерши аркуш із зошита, Матео склав його зворотом догори. Мовчазна юрба студентів, діставшись середини патіо, почала поволі розходитися по аудиторіях. Останнім вийшов messere Віторіо, а з ним — декан Алессандро де Леньяно. Messere Віторіо затримався у дворі каплички, кивнувши деканові на знак прощання.

Матео зауважив крізь вікно, що декан став поряд з messere Віторіо й не відходить від нього. Бачив, як декан, прихилившись до колони, повів свій черговий вже звичний допит. Анатом не чув, про що йде мова, але він добре знався на інквізиторських жестах Алессандро де Леньяно, коли той, уп’явши руки в боки, дужче, ніж зазвичай, насуплював брови. Анатом уже втратив усі надії передати листа messere Віторіо, як раптом декан попростував до себе. Messere Віторіо почекав, переконуючись, що в патіо більше нікого немає й ніхто не тиняється біля галереї, а потому квапливо закрокував просто до вікна анатома. Матео Колон викинув листа крізь ґрати. Messere Віторіо копнув листа, щоб той відлетів якнайдалі, а тоді, ставши на коліно, сунув його собі у сандалю. Цієї миті з критої галереї вигулькнув Алессандро де Леньяно.

— Як видається, вам уже час змінити взуття, — мовив декан і, перш ніж messere Віторіо спромігся на відповідь, додав: — Чекаю на вас у майстерні. — І, розвернувшись, зник у глибині галереї.

Над усе на світі messere Віторіо прагнув би побачити декана покійником. У певному сенсі цьому бажанню судилося справдитися.

Декан

І

Голова Алессандро де Леньяно лежала у майстерні messere Віторіо, дивлячись у стелю. Дивлячись, якщо можна так висловитись, адже насправді банькаті очі були нерухомі. Маестро провів долонею по чолу, так би мовити, декана з відтятою головою, затримався на насупленій брові й, приставивши до неї різець, зробив різкий удар, здійнявши пил, ніби з кісток. Декан був задубілий, як мрець, але мав жваве обличчя. Але, якщо торкнутися, він був холоднішим, набагато холоднішим за мерця. Півроку тому messere Віторіо отримав замовлення вирізьбити погруддя Алессандро де Леньяно. Декан, підвівшись з лави, підійшов до скульптури, яку створили на його честь. Він роздивлявся її ніс у ніс, сказати б, стояв перед дзеркалом з карарського мармуру. Художник спромігся точно зобразити свого замовника, тож хай скільки разів він сам зупинявся біля скульптури, його охоплювала достоту така сама відраза, як при зустрічі з деканом особисто. Останні півроку messere Віторіо доводилось часто бачитися з деканом, і так само часто він відчував бажання устромити різця у чоло особисто Алессандро де Леньяно, — як-от, наприклад, вислухавши думку про його працю.

— Бачив я речі й бридкіші, — мовив зневажливо декан і мало не жбурнув у обличчя messere Віторіо п’ятнадцять дукатів. — Нехай це увечорі віднесуть до моєї канцелярії, — додав він і, розвернувшись, вийшов з майстерні, гримнувши дверима.

Погруддя, міркував messere Віторіо, правильно відображає оригінал. Декан мав геть ідіотський вираз обличчя: риси обличчя спотворено люттю, сильно вип’ячена, наче балкон, нижня щелепа й напівзаплющені очі, які робили обличчя сонним. Флорентійський майстер був позбавлений поблажливості; якщо замовники були йому до вподоби, він великодушно міг прикрасити їх, як-от, приміром, роблячи погруддя одного з відомих наближених Медичі. Але погруддя Алессандро де Леньяно було точним утіленням думки messere Віторіо про декана. Ніхто у всій Падуї не мав до декана ані найслабшої прихильності. Безсумнівно, ніхто б не засмутився, довідавшись про його смерть.

Близько полудня, за щоденною звичкою,